частина 8

Розділ 24. Дев’ятнадцять місяців

Тео

Поріг, Земля. Затримка сигналу сьогодні 14 хв 06 с. Усе за графіком. — Д. Р.

Він скористався тим самим службовим доступом, що й для креслень.

Резервну копію бази він робив раз на тиждень уже чотири роки, і туди потрапляло все, що система вважала важливим, — журнали, архіви, таблиці, — але він ніколи не дивився, що всередині, бо не було потреби, а коли потреба вперше з’явилася, він відкрив її для Олени. Тепер відкривав для себе. Той самий ключ, та сама тека, ті самі три натискання, і руки знали дорогу краще за голову, і від цього в роті стояв смак металу, як від батарейки, яку лизнеш на спір.

* * *

Архів пакетів займав чотириста гігабайт: дев’ятнадцять років графіків, таблиць, привітань і погоди в Х’юстоні. Листів він читати не став. Адам називав цей архів своїм щоденником, а чужих щоденників Тео не читав.

Він виписав тільки часові мітки.

Тоді відкрив другий журнал, який антена писала сама, без жодної людини, і якого ніхто ніколи не відкривав, навіть він, бо він був нудний до сліз: сирий рівень сигналу на несучій, секунда за секундою, у кожне вікно зв’язку. Антена записувала, чи чує вона бодай щось, навіть коли з того «щось» не складалося жодного пакета, і на екрані це виглядало як нескінченна смуга шуму, на якій раз на добу виростав горбик — Земля.

Він поклав журнали поруч.

* * *

Перші вісімнадцять років усе збігалося. Горбик — пакет. Горбик — пакет. Коли горбика не було, не було й пакета: Мовчання, буря, збій. Він прокручував роки, як прокручують стрічку, і все стояло на своїх місцях, і він майже почав думати, що помилився.

Потім горбики скінчилися.

Він зупинився. Прокрутив назад.

Двадцять третє число, дев’ятнадцять місяців тому. Останній горбик о 03:14. Тієї ночі на зміні сидів Адам.

Далі — рівна смуга.

Лише один раз вона здригнулася по-справжньому: у перший ранок після останнього Мовчання, о 04:31, на сімнадцять секунд раніше за вікно. Короткий горбик. Кілька секунд. Тео знав, що там було, бо сам тоді натиснув, і двісті людей прочитали це на великому екрані. «Невідомий абонент. Ідентифікуйтеся».

Єдине, що за дев’ятнадцять місяців справді прийшло із Землі. І воно не знало, хто вони.

А пакети в архіві йшли. Щодня, без жодного пропуску. Графіки вікон. Погода. Привітання з днем народження. Річниця весілля Бахів. Малюнки дітей на стіні в ЦУПі. «Вона велика, але ви більші».

Дев’ятнадцять місяців пакетів, які не пройшли через антену.

Тео сидів тихо, наче від руху щось могло зламатися.

* * *

Він знав, що побачить, ще до того, як подивився. Але подивився.

Кожен пакет мав службовий заголовок: вузол, з якого він потрапив у внутрішню мережу колонії. Для земних пакетів там завжди стояв приймач антени, для внутрішніх розсилок — термінал, з якого їх надіслали.

Він вивів заголовки за дев’ятнадцять місяців.

«Вузол: TERM-CMD-01».

Командирський термінал. Усі. Кожен.

Вони лягали в ту саму чергу приймача, що й справжні, і маркер у кутку екрана щоранку спалахував для них так само: маркерові було байдуже, звідки пакет, він лише повідомляв, що пакет є.

І звідти ж 0,8 секунди: рівно стільки система витрачала, щоб закодувати внутрішній пакет, який зберегли з вечора й поставили в чергу на ранок. Машина, що стоїть за стіною й нікуди не поспішає.

Тео відкинувся на стільці. Стілець рипнув.

* * *

Перше, що він відчув, було не те, що мав би відчути.

Не жах. Не злість.

Полегшення.

Воно піднялося знизу, з живота, тепле й легке, як у дитинстві, коли прокидаєшся й розумієш, що контрольна тобі наснилася. Земля мовчить. Земля мовчить дев’ятнадцять місяців. Їх відпустили. Ніякого «коли повернемося». Ніякої білої футболки, яку йому куплять першою. Ніякого «До повернення» на кухонному календарі. Нікуди повертатися. Можна просто жити тут.

Він сидів із цим кілька секунд, і це були найлегші секунди за багато років.

Тоді він подумав про маму.

Про те, як вона щовечора закреслює клітинку. Як перечитує вголос погоду в Бремені, наче лист від родички. Як на річниці вона танцювала з заплющеними очима, поклавши голову татові на плече. Як тато в бурю сказав, що сяде біля вікна, бо жодного разу не бачив Марса згори.

Полегшення не зникло. Воно просто лежало тепер поруч із чимось важким, і обидва були його, і вибрати одне він не міг.

Він радів тому, що вбило б його маму.

Тео поклав руку на нагрудну кишеню. Етикетка «Бремен» була там, де лежала з першого ранку, і він відчув під пальцями її край.

І ще Ґжегож. «Я знаю, що пише. Просто хочеться, щоб дійшло». А він сказав: «Дійде». Три тижні тому, у коридорі житлового кільця, одним словом, яке тоді здалося йому таким легким.