частина 7

Розділ 19. Теплиця

Ірма

Поріг, Земля. Рекомендуємо на час бурі перевести гідропоніку в режим мінімального освітлення. Рослини витривалі. — Д. Р.

Рослини не витривалі, подумала Ірма Кеттунен, прочитавши ранковий пакет, і подумала це не вперше, бо ЦУП писав про рослини так, як пишуть люди, що бачили їх лише на картинках і в салатниках, і за дев’ятнадцять років вона так і не навчилася на це не сердитися.

Рослини вміють одне: чекати. Але чекати вони вміють рівно стільки, скільки в них є запасу, а запасу в салату, якого вона чотири роки виводила з трьох земних сортів, щоб він давав листя в тутешньому світлі й не пускав стрілку від тутешнього холоду, було на дві доби темряви. Не на три.

Вона знала це точно, бо сама писала таблиці.

* * *

Буря дійшла до колонії о пів на третю дня, і о сьомій Кофі оголосив «Зиму».

У гідропоніці лишилося тепло, бо гідропоніка була в списку трьох модулів, які гріють за будь-якої погоди, але тепло й світло — це різне, і Ірма стояла посеред третьої теплиці, дивлячись, як гаснуть лампи, ряд за рядом, від дальньої стіни до дверей, наче хтось ішов проходом і вимикав їх рукою.

Лишилося аварійне, червоне, одна лампа на чотири метри. Під ним салат виглядав чорним.

Чотирнадцять градусів, сказав термометр біля дверей. Уночі буде дванадцять.

Ірма наділа рукавиці й пішла вздовж стелажів.

* * *

Уночі вона не спала, бо спати в теплиці, коли теплиця вмирає, так само неможливо, як спати в палаті, де вмирає людина, і вона знала, що Ніна зрозуміла б це порівняння, а решта колонії вважала б його перебільшенням.

Вона рахувала. Рахувала не секунди, як Олена, і не пульс, як Ніна, а листки: брала з кожного стелажа одну рослину, підносила до ліхтарика й дивилася на краї. Перші краї темніють через шістнадцять годин без світла. Через двадцять чотири в’януть. Через тридцять шість рослина вже не повернеться, навіть якщо світло дадуть, бо перестає пити, і коріння починає гнити у власній воді.

О третій ночі краї були ще зелені.

О шостій ранку в ліхтарику сіли батареї, і вона пішла до їдальні по нові, і там, серед трьохсот людей, які спали на матрацах під дитячим «місяцем» зі склянки, сперечалися, хто взяв дві батареї замість однієї. Ірма взяла одну, розписалася в журналі, і на неї подивилися так, наче вона взяла дві.

* * *

Кофі вона знайшла ввечері другої доби, у коридорі біля гідропоніки, де він сидів на мішку з субстратом і щось рахував на планшеті, і вона сказала йому те, що рахувала сама:

— Ще дванадцять годин, і я втрачу не третину, а половину. Половина — це голодна зима. Не для мене. Для всіх.

Кофі підвів очі.

— У ракети є акумулятори, — сказав він. — Двісті сорок кіловат-годин.

— Я знаю, що в ракети є акумулятори. Я знаю, що в ракети є все. У ракети дев’ятнадцять років є все, чого нема в мене.

Кофі встав і пішов, і Ірма залишилася в коридорі, і дивилася йому в спину, і знала вже тоді, до того, як він повернувся, що він повернеться ні з чим, бо два ключі від цієї ракети мали двоє людей, які в неї вірили.

Він повернувся за годину.

— Пілот сказав «ні». Командир сказав «ні». Кожен — правильними словами. Глибокий розряд, термостатування.

— Правильними словами, — повторила Ірма.

— Я теж здивувався, — сказав Кофі. — Що вони обоє.

Він сів поруч на мішок, і вони посиділи мовчки, і Ірма подумала, що Кофі єдиний у цій колонії, хто вміє мовчати поруч так, щоб від цього не ставало гірше, і що це, мабуть, тому, що він у цей час щось записує.

* * *

Тоді вона почала вибирати.

Ірма ніколи не думала, що вибиратиме. Вона думала, що це Нінина робота: вибирати, кого рятувати, коли всіх не вийде. Вона бачила, як Ніна це робить, і завжди була рада, що в неї самої робота інша, з рослинами, які не дивляться на тебе, коли ти вирішуєш.

Виявилося, що дивляться.

Помідори — ні. Помідори виживуть наполовину, бо в них стебла, і стебла тримають воду. Бобові — так, бобові витривалі, тут ЦУП мав рацію, мабуть, випадково. Салат — усі сорок квадратних метрів — не витягнути. Не без світла.

Але можна витягнути насіння. Не зібране, його ще не було, а материнські рослини, з яких насіння мало бути через місяць: двадцять чотири горщики, найсильніші, ті, заради яких вона чотири роки сиділа ночами над таблицями й схрещувала, і відбирала, і знову схрещувала.

Двадцять чотири горщики треба було винести туди, де тепліше, ніж дванадцять градусів, і де є хоч якесь світло, крім червоного.

У колонії таке місце було одне.

* * *

Ніна відчинила двері медблоку на першому стуку, як відчиняла завжди, і Ірма побачила за її спиною ліжко, і дитину на ньому, і ногу в шині на подушці, і все зрозуміла без жодного слова, бо вся колонія вже знала, що в Лії погано з ногою, і тільки половина вірила, що це правда.

— Мені треба двадцять чотири горщики, — сказала Ірма. — На три доби. На підлогу. Мені більше нікуди.