7.4

— Три роки тому. Не від хвороби і не від старості.

Я дивилась на нього. Він не дивився на мене — дивився у вікно на ліхтар над бетонним двором.

— Я щодня думаю про один момент. Про один конкретний — коли я вирішив не втручатись, бо здавалось, що ситуація під контролем і нічого серйозного не відбувається. — Він поставив кружку на стіл. — Виявилось, що не під контролем. І більш, ніж серйозне.

Він помовчав. Потім:

— Розповідаю тобі це не тому, що тобі треба знати. Розповідаю, бо сьогодні ввечері ти стояла біля стіни з рівною спиною і графином у руці, і ніхто в тому залі не подивився на тебе двічі. А я дивився і бачив людину, яка вже стільки разів вирішувала не втручатись заради виживання, що, мабуть, чекає свого моменту. — Пауза. — Або може я й помиляюсь?

Я думала: він говорить про Рейну, але говорить і не тільки про неї. Я бачила це по тому, як він дивився в темряву за вікном, а не на мене. Він не потребував реакції. Він укладав у слова те, що довго лежало за шарами удаваного спокою і миру.

Деймон підвівся. Поставив кружку в мийку. В дверях зупинився:

— Тримай блокнот ближче до себе, — сказав він. — Не всі тут такі неуважні, як думаєш.

Пішов, а я ще хвилину сиділа в темній кухні і слухала, як стихають кроки на сходах.

Потім думала про попередження. Деймон не говорить зайвого — я вже встигла це зрозуміти. Якщо сказав про блокнот, то значить, щосьвм він бачив. І не доповів, а попередив. Різниця принципова.

Думала: чому? Що він бачить у цьому будинку, дивлячись на нього очима людини, яка втратила і знає, як виглядає момент перед втратою. Він дивиться на мене інакше, ніж решта. В цьому будинку з'явилась людина, яка мене бачить. Я не знала, небезпечно це чи ні.

Я взяла блокнот і написала одне речення-спостереження:

«Деймон знає, що таке не встигнути. І тому, мабуть, намагається встигати».

Закрила, поклала в кишеню блокнот і пішла нагору в темряві, намацуючи стіни — так тихіше. Ліва нога підвернулась на передостанній сходинці, як завжди — там невеликий уступ, я вже знаю, але тіло не завжди встигає за пам'яттю. Я зупинилась на секунду, потримала вагу на правій нозі, дочекалась, поки відпустить, і пішла далі.

У кімнатці лягла й лежала з відкритими очима. Думала про Ізабеллу і її батька, про Деймона і Рейну. Думала про Грега, який бачив і не зробив нічого, і про Тишу, яка відповіла без його дозволу. Думала про бранця в підвалі — завтра треба перевірити, чи взяв хліб. Голос за дверима звучав частіше, ніж минулого тижня.

В цьому будинку є принаймні троє, які знають більше, ніж кажуть: Грег, Деймон і я. Ми всі живемо в одному просторі і спостерігаємо одне за одним. Кожен вважає, що тільки він бачить по-справжньому.

Може, всі мають рацію. Люди видають себе найточніше саме тоді, коли думають, що їх не бачать.

Я бачила і завжди бачу...