6.4

Деймон прийшов о восьмій тридцять. Я сидів за столом із кавою, яка охолола ще двадцять хвилин тому.

— Ти не спав, — сказав він.

— Спав.

— Ні.

Я подивився на нього. Деймон витримав погляд — він завжди витримує, єдиний у будинку, хто може. Він просто дивиться так, тому що вважає, що маю право знати, коли хтось бачить мене, а не тому що боїться мене. Я не знаю, позитивна це риса чи ні. Іноді — зручна, а іноді — ні.

— У мене питання, — сказав я. — Суто теоретичне.

Він повільно поставив кружку на стіл так, як зазвичай ставить, коли готується слухати щось, чого краще б не чути. Я помітив цей жест ще чотири роки тому і з тих пір безпомилково впізнаю.

— Що ти знаєш про Банші?

Пауза. Коротка, але вона була — я побачив. Деймон не часто робить паузи перед відповіддю.

— Вимерли. Двадцять років тому. Рада наказала. — Він подивився на мене прямо. — Чому питаєш?

— Теоретичне питання.

— Теоретична відповідь: якщо хтось вижив, то Рада неодмінно захоче це виправити.

Я кивнув. Деймон забрав кружку і пішов. У дверях не різко і не театрально зупинився на мить, спиною до мене, і я знав: він щось додав до загальної картини, яку складає в голові про цей будинок і людей у ньому. І картина йому аж ніяк не подобалась.

Двері зачинились тихо.

Він завжди точно підбирає слова. Не «знайти», не «усунути», не «покарати». Виправити. Ніби йдеться про помилку в документі або про рядок, який написали неправильно і тепер треба закреслити. Це слово сиділо в мені весь ранок і коли я читав папку Рікарді, і коли відповідав на повідомлення,  і коли пив каву, яка вже давно охолола, але так і не була вилита.

Тридцять чотири — і ще одна незакреслена.

Я також думав про паузу. Про ту коротку секунду, перш ніж Деймон відповів. Він знає щось, або принаймні підозрює. Деймон не робить пауз випадково, так само як не ставить кружку повільно випадково. Кожен його рух має причину, яку він не завжди вимовляє вголос. Я знав його сім років і навчився читати ці паузи так само, як він навчився читати моє мовчання.

Він підозрює. Може, вже знає.

Я вирішив поки що не питати. Якщо він захоче сказати — скаже. Якщо ні — значить, у нього є причина мовчати, і ця причина, швидше за все, захищає когось із нас обох. Деймон рідко мовчить без причини. І рідко говорить без причини. Між цими двома станами — простір, в якому я навчився читати те, що він не вимовляє. Сьогодні він не вимовив нічого зайвого. Але пауза перед відповіддю залишилась зі мною.

Я підвівся і підійшов до вікна. Ліара була внизу — везла відро до технічного входу. Я бачив її зі спини: рівна постава і трохи нерівна хода. Ліва нога — підволікується так мало, що більшість не помітить. Я помітив у перший день і думав тоді: стара травма, зрослось неправильно, вже не болить. Я не цікавився, як вона її отримала. Мені не потрібно було знати. Я взагалі дивувався тоді, чому звернув увагу, адже у мене немає звички помічати деталі прислуги. Тепер я знав.

Вона зникла за рогом будівлі. Я ще кілька секунд дивився на порожній двір: на слід від колеса відра на вологому камені і на те, як він поступово висихає під ранковим сонцем. Така дрібна і незначна деталь. Слід, який зникне за кілька хвилин і якого ніхто більше не помітить.

Потім відійшов від вікна, сів за стіл і відкрив папку з поточними справами. На мене дивилися матеріали по Рікарді, переговори, терміни, кілька питань, які потребували рішення до кінця тижня. Я зосередився на першому абзаці. Перечитав тричі перш ніж слова почали мати сенс. Це теж уміння, якому навчив батько: працювати навіть тоді, коли все інше заважає. 

Я не думав більше про батька. Я думав про Рікарді. Принаймні, саме так я казав собі. І якщо я повторював це достатньо переконливо і достатньо часто, то може, врешті стало б правдою. Я відкрив перший абзац папки і почав читати про цифри, умови і терміни. Я добре знав цю роботу і вмів нею займатись навіть тоді, коли всередині щось інше. За вікном підсихав слід від колеса відра на вологому камені двору. Я не дивився туди більше цього ранку.