8 -14. Післяслово

Акт восьмий

Батьки Марка, Мирон та Ярина Гінцяки, дізналися про загиблу раніше за нього. Він помітив це за вечерею: мама поставила тарілку, не дивлячись йому в очі, а тато раптом устав і вийшов на ґанок, хоч надворі було майже за нуль. З-за дверей долинув приглушений, надламаний голос матері:

— Це вона. Це точно вона.

— Хто «вона»? — спитав Марко, коли батько повернувся.

— Ніхто. Їж.

— Тату.

— Ніхто, — повторив той і поклав долоню на стіл, наче притискав його, щоб не здригався.

Марко з’ясував усе сам. Через три дні він знайшов у старому фотоальбомі, який мати не встигла сховати, картку. Між знімками хрестин була фотографія: молода жінка з пасмом темного волосся тримає немовля в білій сорочці. На звороті олівцем було написано: «Олена. Хрещена. 2007».

Він довго дивився на фото. Обличчя він знав. Не з життя, а з тих кількох секунд на екрані, які передивлявся ніби в лихоманці, поки не вивчив напам’ять. Вмить його руки стали холодними й наче чужими.

— Ти знав, — сказав він батькові. — Ти знав, що це вона.

Тато мовчав так довго, що за вікном устигло зовсім стемніти.

— Вона була твоєю хрещеною. А потім зникла. Давно. Ти ще маленький був.

— Чому зникла?

Відповіді від батька не було.

Акт дев’ятий

Правда відкривалася не одразу. Вона проступала шматками, як проступає на стіні пліснява: у розмовах за зачиненими дверима, в обірваних фразах матері, у раптовій тиші, коли Марко заходив на кухню.

Колись Олена кохала людину, яка її не вартувала. Він користувався її довірою й добротою, а потім зник. Цей чоловік приятелював із Мироном Гінцяком, і Олена, сподіваючись його втримати, трималася за цю дружбу, приходила в гості, розпитувала, вірила, що через друга можна достукатися до того, хто її не слухає.

Чоловік виявився байдужим і до неї, і до дружби.

Олена залишилася сама з дитиною поза шлюбом. Село швидко знайшло поживу для пліток. Хто батько? Хтось, не маючи інших версій, шепотів: «Мабуть, той, до кого вона так часто ходила». Тобто Мирон Гінцяк. Ярина, змучена цим шепотом, колись і сама повірила, що Олена зазіхає на її чоловіка.

Але обидві підозри були хибними. Мирон справді приховував певні обставини, пов’язані з Оленою, але не ті, про які шепотілися. Він мовчав зі страху й сорому, і це мовчання стало підозрою в чужих очах. Чим довше він мовчав, тим менше йому вірили. Чим менше йому вірили, тим глибше він замикався.

Потім в Олени сталося горе, про яке в родині досі говорили пошепки. Її дитина, хлопчик Мирослав, якого вона називала Мирчиком, померла. Обставин Марко поки не міг дізнатися, а батько відмовлявся про це розповідати. Олена поїхала, не прощаючись ні з ким.

І лише раз на рік поверталася на цвинтар у село.

Акт десятий

Іштван узагалі перестав виходити з дому. Мати залишала йому на кухні їжу, і вона холола, бо він відмовлявся їсти. Переважно сидів у майстерні батька серед стружки й запаху лаку та крутив у руках шматок дерева, не бачачи його.

Якось Марко прийшов до нього пізно ввечері.

— Це був нещасний випадок, — сказав він ще з порога. — Ти ж розумієш? Ніхто не хотів, щоб так вийшло.

— Ми не хотіли, — глухо відповів Іштван. — Але це не означає, що ми ні до чого.

— Ти що, на їхньому боці? Ти теж був там. Ти в масці. А я лише…

Він урвав сам себе, бо сам почув, що говорить.

— Ти лише придумав, — тихо закінчив Іштван. — Я лише вдягнув. А вона лише знімала. Кожен «лише». А вона померла.

Він підвів погляд, і Марко вперше побачив, що його друг плаче.

— Я чую її, — прошепотів Іштван. — Пам’ятаєш, вона не кричала. Лише впала… Знаєш, коли людина падає, а не кричить? Це гірше, ніж крик. Мені здається, я чую це щоночі.

Марко хотів був щось відповісти, але нічого не придумав.

Акт одинадцятий

Тієї ж ночі Соломія знову відкрила відео. Не для того, щоб оцінити кадр. Вона вже не думала про світло, ракурс чи зернистість. Вона просто дивилася.

Вона побачила жінку зовсім не так, як тієї ночі. Тоді це був об’єкт: силует у тумані, «ідеальний персонаж». Тепер Соломія бачила, як та присіла перед маленьким хрестом, як поправила свічку, як нахилилася, наче ось-ось поцілує холодний камінь. Бачила руку, яка торкалася фігурки ангела так обережно, ніби могла його розбудити.

І вона побачила її обличчя в ту мить, коли з туману вийшла біла постать.

Соломія зупинила кадр. Збільшила. Ще раз. Уперше вона дивилася не на постать, а на очі. Жінка дивилася не на жах, який рухався до неї. Вона дивилася десь поверх нього, у темряву між хрестами. Так дивляться, коли чекають, що там хтось є.

Тоді Соломія підняла гучність до краю, надягла навушники й проштудіювала запис, якого не слухала жодного разу, бо від початку цікавилася лише картинкою. Крізь стогін Марка, крізь шурхіт тканини, глибоко під усім цим був ще один звук. Тонкий, наче видих. Слово, якого ніхто не почув на цвинтарі: «Мирчику?..»