Глава 4. Щоденник Леоніда.

30 листопада, 1867 рік.

Щоденники — це завжди двосічний меч. З одного боку, вони можуть відкрити нам внутрішній світ людини, показати її найглибші страхи, почуття та надії. З іншого — вони можуть бути маніпуляцією, спробою створити свій власний наратив, вигадати події так, як хочеться їх побачити. І от, переді мною лежав щоденник Леоніда Потоцького, документ, який я не міг ігнорувати, але до якого потрібно було підійти з обережністю.

Папір був жовтуватим від часу, і на перших сторінках видно було нерівний почерк, що став з часом більш тривожним і важким для читання. Я розгорнув одну зі сторінок і почав читати.

"30 червня. Щось не так. Всі ці відчуття… вони переслідують мене. Всі ці погляди, цей шум в голові. Я вже не впевнений, чи можу довіряти навіть собі. Дивна річ, я бачу, як люди дивляться на мене, і мені здається, що вони щось знають. Що вони знають більше, ніж я."

Ці перші рядки, прості на вигляд, здавалося, ніби тривожні сигнали. Леонід не просто був наляканим — він був спантеличений власними відчуттями. У його записах було більше, ніж просто страх. Це була боротьба, боротьба з чимось невидимим.

"2 липня. Віктор знову у мене в голові. Він… Він намагається щось приховати. Я не можу це пояснити, але відчуваю його присутність, навіть коли він далеко. І що це за ключ? Чому він досі не дає мені спокою?"

Ці рядки стали для мене черговим сигналом. Віктор, брат Леоніда, знову з’являвся в його думках. Що саме Леонід підозрював? І цей ключ… Ключ, що я знайшов на місці вбивства? Це могло бути важливо.

"8 липня. Я не витримую більше. Всі ці страхи і галюцинації. Всі ці чудеса, що я бачу, що чую. Що якщо це не я помиляюся? Що якщо вони все-таки праві, і я справді не в своєму розумі?"

З кожним рядком я відчував, як напруга зростає. Леонід почав сумніватися в своєму розумі. Він вірив, що в нього є причини для цього, але також не міг відкинути можливість, що все це — просто плодження його хворої уяви. І саме це ставало для нього найбільшим кошмаром.

"15 липня. Це ключ. Цей ключ — це відповідь. Але на що? Що він відкриває? Що я маю зробити з ним? Я не знаю, чи я готовий до того, щоб дізнатися."

Я зупинився, закрив щоденник і відкинувся на спинку стільця. Відчуття того, що я читаю щось дуже важливе, було незаперечним. Всі ці страхи, сумніви та незрозумілі видіння Леоніда змушували мене задуматися: що насправді сталося в цьому будинку? Що насправді відбувалося з цією родиною?

На мить я відчув, як холод пробирає шкіру, змушуючи мене здригнутися. Я підняв голову й глянув у вікно. З учорашнього дня стало набагато холодніше.

Небо за вікном здавалося важким і похмурим, наче давнє полотно, на якому хтось розлив сіру фарбу. Вітер ніс із собою перший легкий сніг, що кружляв у повітрі, перш ніж осідати на мокру землю. Голі дерева хиталися, їхні гілки виглядали, наче кістляві пальці, що простягалися до неба. На вулиці не було видно жодної живої душі — лише сліди на вкритій тонким льодом бруківці нагадували, що кілька годин тому тут ще хтось ходив.

У повітрі висів незрозумілий тягар, і я не міг позбутися враження, що цей холод не лише фізичний. Він проникав у стіни того будинку, у саму його сутність, ніби був частиною таємниці, яку я намагався розгадати.

Я перевів погляд на щоденник, що лежав на столі. Його пожовклі сторінки злегка ворушилися від протягу, що просочувався крізь старі дерев'яні рами. Здавалося, ніби він сам кликав мене продовжити читати, відкрити те, що було сховане між рядками.

Але перш ніж я встиг простягнути руку до нього, за дверима пролунав звук. Легкий, майже непомітний — ніби хтось стояв там і вагався, перш ніж постукати.

Я затримав подих.

Здавалося, наступна ніч обіцяє більше, ніж просто зимовий холод.

Мої думки перервав уже стукіт у двері. Я піднявся і відкрив. До мене завітала Олена. Вона виглядала розгубленою, але з обличчя не зникала певна рішучість.

— Ви знайшли щось? — запитала вона, не приховуючи хвилювання.

Я подивився на неї. Вона чекала, що я скажу. Ще одне слово, і вона знову зануриться в хаос цієї трагедії, але зараз я мав вибір. Я вирішив показати їй щоденник.

— Це те, що залишив ваш чоловік перед своєю смертю. Можливо, це допоможе розкрити, що сталося, — сказав я, простягаючи їй записник.

Олена обережно взяла його, її руки тремтіли. Вона почала переглядати сторінки, і я бачив, як її обличчя змінюється. Спочатку сумнів, потім — розуміння, потім ще більша тривога.

— Ви не повинні були це читати, — промовила вона тихо, але її голос звучав більше як застереження, ніж переконання.

— Чому? — запитав я, не зважаючи на її реакцію. — Що в цьому щоденнику важливого?

— Це все занадто… занадто особисте. Ви не зможете зрозуміти цього так, як я. Це не те, що ви думаєте.

Але її слова лише поглибили мої сумніви. Що вона намагається приховати? І чому так важливо, щоб я не дізнався про все?

— Ви маєте рацію в одному, — сказав я, повертаючи погляд на щоденник. — Це не просто злочин. Це більше. І я маю намір дізнатися, чому все це так складно.

Олена мовчала, але я побачив, як вона почала тримати записник близько до себе, як ніби вона боялася, що хтось забере його. Мені залишалося тільки дивитися на неї і чекати, коли вона розповість більше.

— Я піду, — сказала вона, раптово поклавши щоденик на стіл, не зводячи від нього погляду. Мені здалося, що вона була готова заплакати, але в останній момент затримала сльози.

Вона повільно вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері. Я залишився в своїх роздумах.

"Щось тут точно не сходиться".

Цей щоденник був лише початком. І я відчував, що те, що я збирався розкрити, буде набагато темнішим, ніж я міг собі уявити.