Глава 3. Перші питання.

28 листопада, 1867 рік.

Кожен початок розслідування — це новий виклик. Але іноді здається, що кожне питання, яке ми ставимо, відкриває перед нами ще більше питань, і все стає дедалі складнішим. Я розумів, що це буде саме такий випадок.

Невеликий салон, в якому я запланував зустріч з родиною Потоцьких на наступний день, мав вишукану, але дещо задушливу атмосферу. Уздовж стін тягнулися важкі шовкові шпалери темно-бордового кольору, на яких мерехтіло світло канделябрів. Старовинні меблі з різьбленого дерева, обтягнуті оксамитом, розташовувалися довкола мармурового каміна, де жевріли останні жарини.

Повітря було наповнене змішаними ароматами парфумів, воскових свічок і легкого запаху старих книг, що стояли у витонченій різьбленій шафі. На невеликому столику серед порцелянових чашок стояли чашки з кавою, а поруч лежали розкриті листи, з важливими новинами і суперечливими рішеннями.

Попри розкіш інтер’єру, в салоні відчувалась напруга.

Я бачив, як кожен із родини намагається уникнути мого погляду, як кожен при зустрічі з моїм поглядом чує невидиме питання, яке я ще не встиг поставити. Можливо, саме тому ці допити були такими незручними. Вони вдвічі важчі, коли навіть у кімнаті намагаються приховати більше, ніж ви можете побачити.

Родина була вражена смертю Леоніда. Я помітив, що його дружина, пані Олена, була найбільш емоційною, і водночас дивно стриманою. 

Вона була жінкою років сорока трьох, з тонкими, витонченими рисами обличчя, які зараз здавалися ще більш загостреними через біль і втому. Її великі, темні очі, оточені тінями недоспаних ночей, дивилися в одну точку, ніби вона намагалася втримати в пам’яті останні миті з чоловіком. Губи були стиснуті, майже білі, немов вона силою волі стримувала ридання.

Її темно-каштанове волосся було охайно зібране в низький вузол, але кілька неслухняних пасем вибилися й спадали на скроні, додаючи їй крихкості. На ній була чорна сукня зі скромним мереживним комірцем — лаконічна, але елегантна, як і вона сама. Кисті рук були худі, трохи тремтячі, і здавалося, що біла кружевна хустинка, яку вона стискала в пальцях, ось-ось порветься від напруги.

Вона сиділа прямо, майже не рухаючись, наче її скувала невидима сила. Але в цій застиглій позі відчувалася не тільки скорбота, а й внутрішня боротьба — між бажанням віддатися горю та необхідністю тримати себе в руках перед іншими.

— Пані Олено, — я почав з неї, намагаючись підтримати холоднокровність, — розкажіть, будь ласка, про останні дні вашого чоловіка. Що відбувалося в його житті перед його смертю?

Вона подивилася на мене, а після відвела очі до підлоги, зібравшись із силами, вона знову поглянула на мене.

— Леонід був... не в собі останнім часом, — її голос тремтів. — Він став замкнутим, боявся, що за ним стежать, часто ночами ходив по дому, перевіряв двері, вікна. Інколи він виглядав, як людина, що стала жертвою своїх власних страхів.

Я почувався неспокійно. Не було жодних слідів боротьби на місці злочину, але розповіді родини починали кидати тінь на щось більше, ніж просто нещасний випадок.

— Ви згадуєте про його страхи... чи був хтось у його житті, хто міг би спричинити таке? — я запитав, намагаючись зробити перший крок у розгадці.

Олена замовкла, і її погляд став далеким, як ніби вона шукає слова в порожнечі. Після паузи, що здавалася безкінечною, вона мовила:

— Він не говорив багато про це, але я помічала, що він став дивно ставитися до свого брата, Віктора. Вони давно не ладнали між собою, і це... це ще більше загострилося останнім часом. - вона знову опустила очі на дерев'яну підлогу.

Я повернув голову до Віктора Потоцького. Віктор Потоцький був чоловіком близько тридцяти семи років, з міцною статурою та гордовитою поставою, що видавали в ньому людину звички керувати, а не підкорятися. Його обличчя з різкими, чітко окресленими рисами здавалося вирізьбленим із каменю — високе чоло, прямий, трохи гачкуватий ніс, жорстка лінія щелепи. Темні очі були холодними, мов застигле скло, і не видавали жодної емоції, хоча навколо відчувалася атмосфера горя.

Волосся, злегка посріблене на скронях, було акуратно зачесане назад, неслухняних пасем не було — як і жодного натяку на розгубленість. Його бездоганно пошитий чорний костюм сидів ідеально, манжети білосніжної сорочки визирали рівно настільки, наскільки треба, а темна краватка була зав’язана бездоганним вузлом.

Він сидів прямо, руки його були на столі, і навіть у цій простій позі відчувалася стримана сила. Не було ані зморшки скорботи на лобі, ані нервового стискання кулаків, як у інших. Його мовчання видавалося не знаком горя, а швидше стіною, якою він відмежовувався від присутніх. Це змушувало мене задуматись: чи справді смерть брата зачепила його так само, як інших? Чи, можливо, в нього були причини не сумувати, а щось приховувати?

У руках він тримав просту чорну кулькову ручку, яку повільно перекочував між пальцями. Його рухи були плавними, майже байдужими, але в них відчувалася дивна напруженість. Це був не просто жест роздумів або нервовості — скоріше, звичка людини, яка звикла щось контролювати. Ручка, символ підписів, рішень, влади, виглядала в його руках так само природно, як у солдата меч чи в судді молоток.

Здавалося, що його думки вже блукали десь далеко — можливо, у майбутніх планах, пов’язаних зі спадщиною брата, або в спогадах, які він не хотів показувати оточуючим. І хоча його обличчя залишалося незворушним, пальці продовжували невпинно крутити ручку, наче вона була єдиною річчю, яку він міг контролювати в цій кімнаті, повній болю та невизначеності.

— Вікторе, — звернувся я до нього, — ви маєте щось додати до слів пані Олени? Чи є щось, що ви могли б розповісти про стосунки з Леонідом?

Віктор подивився на мене, але замість того, щоб відповісти, повільно розтиснув пальці, що крутили кулькову ручку.

— Ми давно не ладнаємо, — сказав він нарешті, його голос був холодним і відстороненим. — Але я не знаю, що це має спільного з його смертю.