Глава 2. Маєток Потоцьких.

Мені завжди здавалося, що маєтки, подібні до цього, повинні бути величними та обшарпаними, але вони не мали б бути такими страшними. З кожним кроком, що я робив, слідуючи за Ковальчуком через темні коридори, відчував, як напруженість у повітрі зростає. Я не знав, що на мене чекає попереду, але одне було зрозуміло — щось у цій історії точно не так.

Маєток Потоцьких стояв на високому пагорбі, схожий на величезну фортецю, з масивними стінами, що здавалися здатними поглинути кожну таємницю. Вікна були темними, майже чорними, і навіть у день вони не пропускали світла, створюючи враження, що весь будинок знаходиться в постійному напівсвітлі.

— Ось тут все почалося, — сказав Ковальчук, зупиняючи мене перед дверима вітальні. Його голос звучав сумно, як ніби він не хотів більше залишатися у цьому місці. — Це кімната, де його знайшли. Всі сліди ведуть сюди.

Я на мить замислився, перед тим як увійти. Що тут могло статися? Невже цей величезний будинок приховує ще більше таємниць, ніж просто смерть одного з найбагатших людей містечка?

Двері повільно відчинились, і я ступив у кімнату. Вона була настільки темною, що мені знадобилося кілька секунд, щоб звикнути до мізерного світла, що пробивалося через вузькі вікна. В кімнаті не було нічого зайвого — лише величезне ліжко, покрите темним ковдрою, і стіл із кількома старовинними речами, що стояли на ньому.

Я помітив його одразу — ключ. Він лежав на столику поруч із ліжком. Я наблизився, обережно взяв його в руку і відчув дивний холод, що пронизав мої пальці. Це був ключ, але не звичайний. На його поверхні були гравірування — маленькі символи, які я не міг розпізнати.

"Що це значить?" — думав я, перевертаючи ключ у руках.

— Це він тримав у руках, коли його знайшли, — сказав Ковальчук, стоячи поруч. — І ми нічого не знаємо про ці символи. Ні хто з місцевих, мов немав таких знаків.

Я подивився на нього, але він лише знизав плечима. Все тут здається неправильним.

Зазвичай я звик до того, що знайти цікаві деталі на місці злочину — це лише початок розслідування. Але тут я відчував, що кожен предмет має свою історію, а сам будинок, здається, хоче щось приховати.

— Ви кажете, що ключ був у його руці? — запитав я, намагаючись зібрати свої думки. — І що ще на місці злочину?

— Більше нічого. Тіло було знайдено вночі, майже рано вранці. Ніяких слідів боротьби чи якихось зовнішніх ушкоджень. Лише цей ключ і його погляд — ніби він хотів сказати щось важливе.

Я відчував, як напруга наростає. Це не була проста смерть. Всі ці дрібниці — ключ, відсутність ознак боротьби, дивний погляд — все це разом створювало картину, що не мала сенсу. І чим більше я намагався розібратися в цьому, тим більше я розумів, що це лише початок. Задумавшись, я пішов до столу, де лежав ще один предмет, який привернув мою увагу — щоденник Леоніда Потоцького.

— Це його щоденник, — сказав Ковальчук, коли я взяв його в руки. — Можливо, там знайдете відповіді.

Я відкрив першу сторінку, і переді мною постали слова, написані чітким, але спокійним почерком. Вони були короткими і ясними, але кожне слово здалося важливим:

“Це не тільки я. У цьому будинку є більше ніж один привид, і не всі з них хочуть, щоб ми дізналися правду.”

Я швидко перевернув кілька сторінок і зрозумів, що ці записи переповнені різними думками і переживаннями. Здається, Леонід переживав багато що, але його страхи були все більш неясними і важкими для розуміння. Він писав про дзеркала, що змінюють відображення, про нічні кроки, які він чув, і про те, що йому здавалося, ніби його найближчі родичі щось приховують.

Можливо, цей щоденник стане для мене ключем до розгадки того, що відбулося. Але одне було ясно — це місце не просто приховує смерть, воно приховує істинну історію цього дому, і я буду той, хто її розкриє.