Частина I. Прибуття детектива. Глава 1. Прибуття до містечка.

27 листопада, 1867 рік.

На вокзалі мене вже чекав чоловік середніх років із серйозним обличчям. Його засмагла шкіра, коротко підстрижене волосся і вицвілий сюртук говорили про довгі роки служби — він виглядав практичною і прямолінійною людиною.

— Пан Грабович? — його голос прозвучав низько, але водночас твердо, наче він звик наказувати.

— Саме так, — відповів я, простягаючи йому руку.

— Капітан Ярослав Ковальчук. — він злегка потиснув мою руку, без надмірної люб'язності, але й без холодності. — Прошу до карети. Розмови краще вести подалі від людських вух.

Його слова наштовхнули мене на думку, що тут не все так просто. Містечко, хоч і невелике, вже встигло створити навколо себе густу атмосферу таємниці. Ми сіли до карети, і вже за кілька хвилин вона рушила вузькими вулицями, скриплячи на вибоїнах.

— Що ви можете сказати про це місце? — запитав я, дивлячись у вікно. Темрява густо обплітала місто, наче воно боялося втратити своє єдине укриття.

— Містечко, як містечко, — буркнув Ковальчук, але з виразу його обличчя було зрозуміло, що він уникає відповіді. — Люди тут... специфічні. Більшість уникає прямих розмов. Іноді здається, що вони говорять лише між собою. Вам краще нікого не слухати, окрім мене.

Його тон не дозволяв сперечатися. Я зробив вигляд, що погоджуюсь, але не зміг придушити внутрішнього бажання зібрати більше інформації. Навколо нас пролітали старі будинки з напіврозваленими фасадами, тьмяними вікнами, за якими, здавалося, ховалися чиїсь згорблені постаті. Декілька разів я ловив на собі погляди місцевих, але вони швидко відводили очі. Їхній страх був майже відчутний, і я не міг позбутися думки, що він має якусь конкретну причину.

Карета раптово загальмувала. Перед нами розкинувся широкий двір, обнесений високим кам'яним парканом. За ним височів величезний маєток, що здавався забутим у часі. Його стіни були потемнілі від вологи й вкриті мохом, а вікна дивилися порожньо, як очі, що бачили надто багато, аби ще виражати емоції.

— Маєток Потоцьких, — сказав Ковальчук, ніби ця фраза була частиною його звіту. — Тут і сталася трагедія.

Я не відповів. Дивлячись на похмурий фасад будівлі, я відчув, як холод пробирається під плащ, хоча повітря ще залишалося теплим. У цьому місці було щось більше, ніж просто смерть. Щось невидиме і гнітюче, що змушувало серце стискатися.

— Ви будете мати доступ до всього, — продовжив Ковальчук, виходячи з карети. — Але будьте обережні. Родина... непроста.

Я ступив на вологий ґрунт і підняв голову, вдивляючись у химерні обриси маєтку. Це місце ніби дихало своїми секретами, а кожен подих був наповнений отрутою.