Пролог. Дивне місто.

1867 рік.

Нове місто зустріло мене несподівано похмуро. Замість живих зелених полів і приємного лісу, які би випромінювали спокій, переді мною відкрилися темні, звивисті вулиці, що нагадували плетиво забутих лабіринтів. Дрібний дощ краплями стікав по потрісканій бруківці, розмиваючи залишки бруду і залишаючи блискучі сліди, мов тонкі шрами на старому обличчі міста. Запилені вікна будинків здавалися глухими дзеркалами, які не відбивають нічого, крім тіні, що переслідує тебе.

Кожен будинок виглядав покинутим, навіть якщо крізь фіранки можна було побачити чиєсь розмите обличчя. Але ці погляди були короткими, немов їхні власники боялися, що я помічу їх занадто довго. Час від часу я чув, як зачиняються двері, хоча нікого поруч не було видно. Вітер проносився вузькими провулками, викликаючи протяжний, низький свист, від якого волосся на потилиці ставало дибки. Здавалося, саме повітря тут було насичене чимось невідомим, важким і непривітним, як ніби місто саме відштовхувало мене, не бажаючи приймати нового гостя.

Десь у далині пробилася тінь дзвону. Мелодія була дивно нерівною, такою, що викликала відчуття тривоги замість заспокоєння. Здавалося, що навіть звуки тут підкоряються якимось іншим законам, ніби сама реальність цього міста була злегка розхитаною. Декілька перехожих поспішали своїми справами, зігнувшись під парасольками, і не зупинялися, щоб глянути на мене. Їхні обличчя, якщо й попадали у поле зору, здавалися виснаженими, ніби час у цьому місці рухався по-своєму, забираючи сили у тих, хто тут мешкав.

На кожному розі вулиць стояли ліхтарі, але більшість із них не працювали. Ті ж, що світили, робили це тьмяно, кидаючи довгі, спотворені тіні на мокру бруківку. Одна з таких тіней мигцем здалася мені живою, що лише додало відчуття неспокою. Я зупинився на мить, вдивляючись у ту ділянку, де мала бути її причина, але нікого не побачив. Лише вітер підіймав невеликі хмари пилу, неначе граючи зі мною у хованки.

На розі однієї з вулиць я помітив стару жінку, яка сиділа на дерев’яному стільці біля порогу будинку. Її обличчя було вкрите глибокими зморшками, а очі дивилися кудись повз мене, немов вона бачила щось інше, зовсім не з цього світу. У її руках було щось схоже на ляльку, зроблену з тканини, і вона повільно перебирала її пальцями, нашіптуючи собі щось під ніс. Коли я проходив повз, її шепіт раптово затих, і вона повернула голову прямо на мене. Її очі здавалися порожніми, як у вікон цього міста.

Я швидко відвів погляд і пришвидшив ходу, розуміючи, що це місто вже починає впливати на мене. Кожна деталь тут здавалася неприродно живою, і водночас — позбавленою справжнього життя. Кожен звук, кожен рух, кожен подих вітру — усе говорило про те, що я потрапив у місце, яке має свої правила і свої секрети. І тепер я став його частиною, хоч і не знав, чи варто цього прагнути.