«Смак дикої черешні»

Сонце над Калиновим Кутом стояло в зеніті, випалюючи трави до золотистого хрусту. У повітрі пахло сухим пилом, липовим цвітом і соляркою від старих тракторів, що гули десь за пагорбом.
Максим витер піт із лоба, спираючись на держак коси. Його сорочка прилипла до спини, а м’язи гули від приємної втоми. Йому було двадцять, і все його життя до цього моменту здавалося просто підготовкою до зустрічі з нею.
— Знову ти за своє, Максе? У таку спеку навіть гадюки в затінок ховаються, а ти все махаєш, — пролунав дзвінкий, як гірський струмок, голос.
Він обернувся. Олена стояла біля перелазу, тримаючи в руках старий бідончик з холодною водою. Її легка ситцева сукня в дрібну квітку здавалася єдиною яскравою плямою в цьому випаленому пейзажі. Волосся, висвітлене сонцем майже до білизни, розтріпалося, а на щоках грали ямочки, які Максимові хотілося цілувати щохвилини.
— Для тебе стараюся, — Максим усміхнувся, підходячи ближче. — Батько сказав, якщо до вечора не докошу — не дасть машину, щоб у сусіднє село на танці поїхати.
— А ти дуже хочеш на ті танці? — Олена примружила очі, простягаючи йому воду. — Чи, може, хочеш просто побути зі мною на березі Бугу, де нас ніхто не бачить?
Він жадібно припав до бідона. Вода була крижаною, вона обпікала горло, але справжній жар Максим відчував не від сонця, а від того, як випадково їхні пальці торкнулися холодного металу.
— Ти ж знаєш, Оленко... — він перейшов на шепіт, ставлячи бідон на землю. — Мені й цілого світу мало, якщо тебе поруч немає. А ті танці — то так, щоб перед хлопцями не соромно було. Бо вони вже зуби гострять на найкрасивішу дівчину району.
Олена раптом згасла. Тінь пробігла її обличчям, і вона на мить притиснула руку до грудей, ніби там щось раптово кольнуло.
— Найкрасивіша... — тихо повторила вона. — Краса — то як ота черешня, Максе. Зранку соковита, а ввечері птахи поклювали або сонце спекло. Обіцяй мені одну річ.
— Все, що забажаєш.
— Обіцяй, що навіть якщо від моєї краси не лишиться нічого, крім сухої гілки... ти все одно пам’ятатимеш цей день. І те, як сильно я тебе зараз люблю.
Максим хотів пожартувати, але глянув у її очі й заціпенів. Там був не дитячий страх, а якась глибока, майже стареча мудрість. Він притягнув її до себе, не звертаючи уваги на те, що сам замурзаний у пил і траву.
— Чуєш мене? — він підняв її підборіддя. — Поки моє серце б’ється, воно вибиває твоє ім’я. І ніщо — ні люди, ні небо, ні сама смерть — цього не змінить.
Вони не знали, що десь там, за горизонтом, хмари вже почали збиратися в темну, грізну стіну.Вечір опустився на Калиновий Кут раптово, принісши довгоочікувану прохолоду. Село ожило: десь заскрипіли ворота, завалували пси, а з боку сільського клубу вже почулися перші акорди старої колонки — місцева молодь збиралася на «дискотеку».
Максим чекав її біля старої кладки. Він вимився до блиску, одягнув чисту сорочку, а в руках м’яв невеликий букетик польових ромашок, які Олена любила більше за дорогі троянди.
Вона з’явилася ніби з туману. Сьогодні на ній була біла сукня з відкритими плечима. У місячному сяйві вона здавалася майже прозорою, наче мавка, що щойно вийшла з вод Бугу.
— Зачекався? — вона підійшла впритул, і Максим відчув запах мила та чебрецю.
— Тебе я готовий чекати вічність, — він простягнув квіти.
Олена взяла букет, вдихнула аромат і раптом... похитнулася. Квіти вислизнули з рук, падаючи у пил. Вона міцно схопилася за плече Максима, пальці її були неприродно холодними.
— Оленко! Що з тобою? — він підхопив її за талію, відчуваючи, як її тіло обм’якло.
— Нічого... — прошепотіла вона, заплющивши очі. — Просто голова обертом. Мабуть, перегрілася на сонці, поки тобі воду несла. Зараз минеться.
Вона глибоко вдихнула кілька разів. За хвилину на її обличчя повернулася слабка посмішка, але рум’янець став якимось лихоманковим.
— Все добре, Максе. Не дивись на мене так, наче я вмирати зібралася. Ходімо, бо пропустимо всі танці!
Вони пішли до клубу. Музика гриміла, підлітки сміялися, пил здіймався стовпом від швидких рухів. Максим тримав її за руку так міцно, ніби боявся, що вона розчиниться в цьому натовпі.
Коли заграв «повільняк», він пригорнув її до себе. Вони гойдалися в ритмі музики, і Максим відчував, як її серце б’ється об його груди — занадто швидко, занадто нерівно.
— Знаєш, — тихо сказала Олена, поклавши голову йому на плече. — Я сьогодні бачила, як лелеки збираються в ключі. Рано цього року. Кажуть, це до холодної осені.
— Я не дам тобі змерзнути, — Максим поцілував її у скроню. — Я збудую таку хату, де піч ніколи не холонутиме. У нас буде найтепліший дім у всьому селі.
Олена нічого не відповіла. Вона лише сильніше притиснулася до нього, і Максимові на мить здалося, що його сорочка на плечі стала вологою. Вона плакала? Чи це була лише роса, що починала падати на землю?
У цей момент з темряви біля клубу вийшов високий силует. Це був Степан, син місцевого агронома, який давно задивлявся на Олену. Його очі блиснули недобрим вогнем у світлі ліхтарів.
— Рано радієш, фермерський синку, — кинув він, проходячи повз. — Не все, що квітне влітку, доживає до зими.
Максим відчув, як усередині закипає лють, але Олена втримала його руку.Степан не звик програвати. Маючи гроші батька-агронома та новеньку «Шкоду», він вважав, що кожна дівчина в селі має мріяти про місце поруч із ним. А Олена... вона була для нього не просто дівчиною, а трофеєм, який посмів обрати простого хлопця з мозолями на руках.
Наступного дня Максим зустрів Степана біля магазину. Той сидів на капоті машини, лузаючи насіння.
— Гей, косарю! — гукнув Степан, коли Максим проходив мимо. — Ти б свою квітку краще до лікарів у Вінницю завіз, а не по дискотеках таскав. Виглядає вона так, ніби завтра дух спустить.
Максим зупинився. Кров ударила в голову. Він у три кроки підійшов до Степана і схопив того за комір сорочки, піднімаючи з капота.
— Ще раз розкриєш рота про неї — і я тобі його зашию тими самими нитками, якими мішки на току шиють, — прохрипів Максим. — Зрозумів?
— Пусти, придурку! — Степан вирвався, поправляючи комір, але в його очах промайнув страх. — Я ж як краще хотів. Всі бачать, що вона бліда як крейда. Моя мати казала, що її бабка теж отак згасла в двадцять років. Кров у них така... зіпсована.
Слова Степана влучили прямо в ціль. Максим відчув, як серце стислося від недоброго передчуття. Він не став продовжувати бійку, а просто розвернувся і майже побіг до хати Олени.
Він знайшов її в саду. Вона намагалася розвісити білизну, але руки її тремтіли. Максим зупинився біля хвіртки, спостерігаючи. Олена підняла мокре простирадло, але раптом завмерла. Вона притиснула долоню до губ, і її плечі здригнулися від сильного кашлю.
Коли вона забрала руку, Максим побачив те, що змусило його світ похитнутися. На білій тканині простирадла, якого вона торкнулася, залишилася маленька, але яскраво-червона пляма.
— Оленко... — тихо покликав він.
Вона здригнулася і швидко заховала руку за спину, намагаючись усміхнутися.
— Ой, Максиме, ти мене налякав! Чого ти так тихо підкрадаєшся?
— Покажи руку, — він підійшов до неї, і голос його не слухався.
— Та що там показувати? Подряпалася об гілку малини...
Максим не слухав. Він взяв її за зап'ястя і розкрив долоню. На тонкій шкірі не було жодної подряпини. Лише сліди крові, що вирвалася зсередини.
— Ти мені брехала, — сказав він, і в цьому слові було стільки болю, що Олена не витримала.
Вона опустила голову, і сльози капнули на пожовклу траву.
— Я не хотіла, щоб ти бачив мене такою, — прошепотіла вона. — Я хотіла, щоб це літо було тільки про нас. Щоб ти запам'ятав мене живою, а не... пацієнткою з медичної картки.
— Ми поїдемо в місто. Завтра ж. Я знайду гроші, я продам мотоцикл, я заберу в батька заначку! — Максим майже кричав від відчаю.
— Максиме, — вона торкнулася його щоки своєю холодною долонею. — Лікарі сказали, що це просто питання часу. Ніхто не знає скільки... місяць, рік чи цей тиждень.
— Ні! — він обхопив її обличчя руками. — Я не віддам тебе. Чуєш? Хай небо впаде, але я тебе не віддам. Ми боротимемося. Ти і я. Проти всього світу.
Олена заплющила очі, притулившись до його грудей. У цей момент вона справді повірила, що його кохання може стати щитом від самої смерті.Максим перестав спати. Його очі запали, а на обличчі з’явилася сувора зморшка, яка робила його на десять років старшим. Щоранку о четвертій він уже був на току, розвантажуючи фури, вдень допомагав сусідам крити дахи, а вночі йшов охороняти ставки. Кожна зароблена гривня йшла у стару бляшану коробку під ліжком.
Олені ставало гірше. Ліки, які він купував у Вінниці, лише на короткий час втихомирювали кашель, але не могли повернути рум’янець на її обличчя.
Одного вечора, коли Максим повертався з роботи, його перестрів Степан. Цього разу він не сміявся. Він стояв біля своєї машини, дивлячись на Максима з якоюсь дивною сумішшю жалю та огиди.
— Чуєш, герою, — кинув Степан, заступаючи дорогу. — Я бачу, як ти з ніг валишся. Ти думаєш, твої копійки допоможуть? Їй потрібна клініка в столиці, а не твої таблетки з сільської аптеки.
— Йди геть, Степане, — глухо відповів Максим, стискаючи кулаки. — Не до тебе зараз.
— Почекай, — Степан витягнув з кишені товстий конверт. — Тут сума, якої тобі за рік не заробити. Мій батько виділив на премії, а я... скажімо так, «позичив». Забирай. Вези її в Київ.
Максим завмер. Він дивився на гроші, які могли стати порятунком, і на Степана, якого ненавидів. Це був момент приниження, але коли він згадав обличчя Олени, гордість розсипалася в прах.
— Чому ти це робиш? — спитав Максим, беручи конверт.
— Бо я теж її кохав, — Степан відвів очі. — Але вона обрала тебе. І я не хочу, щоб вона померла просто тому, що її хлопець занадто гордий, щоб прийняти допомогу. Їдь. Швидко.
Максим не став дякувати. Він побіг до Олени.
Він знайшов її на веранді. Вона сиділа в кріслі, загорнута в теплий плед, хоча вечір був парким. Її очі були заплющені, а дихання — свистячим.
— Оленко, збирайся! — вигукнув він, забігаючи в двір. — Ми їдемо. У Київ, у найкращу лікарню. У нас тепер є гроші, ми все вилікуємо!
Вона повільно розплющила очі. У них не було радості. Лише безмежна втома.
— Максиме... сядь поруч, — тихо сказала вона.
— Ні, немає часу сидіти! Треба на вечірній автобус...
— Максе, — вона перебила його, і в її голосі прозвучав метал. — Сядь. Будь ласка.
Він опустився на сходи біля її ніг. Олена торкнулася його волосся, пропускаючи крізь пальці жорсткі пасма.
— Ти не розумієш... Гроші не замінять легені, які розсипаються. Я вчора говорила з лікарем з району. Він сказав, що справа не в грошах. Справа в тому, що час вийшов.
— Не кажи так! — Максим заридав, уткнувшись обличчям у її коліна. — Я не дозволю! Я в Бога її відмолю, я душу дияволу продам, тільки не кажи, що це кінець!
— Це не кінець, коханий, — вона нахилилася і поцілувала його в маківку. — Це просто перехід. Але я хочу цей час, що лишився... провести не в білих стінах лікарні. Я хочу бачити річку. Хочу чути, як ти співаєш мені. Хочу засинати, знаючи, що ти поруч, а не за зачиненими дверима реанімації. Пообіцяй мені.
Максим підняв голову. Його обличчя було мокрим від сліз. Він бачив у її очах благання і змирився. Конверт із грошима Степана випав із його рук у пил.
— Обіцяю, — прошепотів він. — Кожна секунда. Тільки твоя.Минуло два тижні. Олена майже не вставала, її тіло стало легким, наче кульбабка, що ось-ось розлетиться від подиху вітру. Максим не відходив від неї ні на крок. Він навчився розпізнавати кожен її подих, кожен порух повік.
— Максиме… — покликала вона тихо ввечері, коли сонце вже почало тонути в плавнях Бугу. — Винеси мене на берег. Хочу побачити, як засинає ріка.
Він мовчки загорнув її у два товстих пледи, підняв на руки — вона майже нічого не важила — і вийшов з хати. Село дихало вечірнім спокоєм, пахло матіолою та свіжим хлібом, але для Максима цей світ уже перестав існувати.
Він приніс її до їхнього місця на урвищі. Сів на траву, притуливши її спиною до своїх грудей, щоб вона відчувала його тепло.
— Дивись, — прошепотіла Олена, вказуючи на першу зірку. — Кажуть, коли хтось іде, на небі загоряється нова крапка. Я буду тією, що найближче до Полярної. Щоб ти завжди міг знайти дорогу додому.
— Моя дорога додому — це ти, — Максим міцніше стиснув її руки. — Якщо тебе не буде, я заблукаю навіть у власному дворі.
Вона раптом здригнулася. Важкий кашель знову струснув її маленьке тіло. Коли він припинився, Олена безсило відкинула голову йому на плече. Її губи були закривавлені, але очі світилися дивним, неземним спокоєм.
— Не плач… — її голос став зовсім слабким, майже шелестом. — Обіцяй… що не будеш довго сумувати.
— Я не можу такого обіцяти, — Максим заридав, ховаючи обличчя в її волоссі.
— Тоді просто… поцілуй мене. Востаннє. Тут, на землі.
Він торкнувся її губ — вони були холодними, як джерельна вода. Олена глибоко видихнула, її пальці, що стискали його долоню, повільно розтиснулися.
— Кохаю… — пролунав останній звук, і голова дівчини безвільно схилилася.
Річка продовжувала текти. Цвіркуни продовжували свій нескінченний концерт. Світ не зупинився, і це здалося Максимові найстрашнішою несправедливістю. Він сидів так годину, дві, гріючи своїм тілом те, що вже не могло зігрітися.Минуло три дні після похорону. Максим не прийшов на поминальний обід. Він не розмовляв з батьками. Він просто чекав, поки ніч знову накриє село своїм чорним крилом.
Він знову стояв на тому самому урвищі. У руках він тримав її стрічку. Його погляд був порожнім, спрямованим у темну воду, де відбивалися холодні зірки.
— Ти обіцяла, що ми — одна ріка, — сказав він у порожнечу. Його голос був спокійним, страшно спокійним. — Одна ріка не може мати одне русло для живої води, а інше — для мертвої.
Він зробив крок до самого краю, де земля обривалася в безодню.
Максим: — Ти вже бачиш мене? Я знайшов ту зірку, Оленко. Вона справді яскрава. Але тут, без тебе, так темно, що навіть вона не рятує.
Він заплющив очі. Йому здалося, що вітер приніс запах її парфумів — чебрецю та дикої черешні.
Максим: — Люди кажуть, це гріх. А я кажу, що гріх — це розлучати тих, хто вріс одне в одного душами. Чекай. Я вже роблю крок. Наступної секунди ми знову будемо босоніж бігти по тій росі. І цього разу… цього разу ніхто не захворіє. Ніхто не помре.
Він розправив руки, ніби збирався злетіти.
Максим: — Я йду до тебе, кохана.
Останній крок був легким. Вода прийняла його тіло майже без сплеску, закриваючи над ним коло, яке вже ніхто не зміг розірвати. На березі залишилася лише біла стрічкла, яку вітер зачепив за гілку шипшини.Наступного ранку люди знайшли лише порожнє урвище. Кажуть, на тому місці тепер щороку зацвітають дві дикі черешні, які переплітаються корінням так міцно, що їх неможливо роз’єднати жодною сокирою.