13.12

ДАРІЙ

Почувши наддверний дзвіночок, Валко вийшов з підсобного приміщення. На порозі його крамниці стояв один зі вчорашніх шукачів Астри, та ювелір не подав вигляду що впізнав того.

- Вітаю. Чим можу допомогти? - Привітна усмішка сяяла на обличчі господаря лавки, а його руки потяглися до стопи заготовлених малюнків, вдаючи природню потребу продати.

- Вчора у вашій лавці був проведений обшук. - Чоловік не вдавав із себе клієнта, натомість у виразі його обличчя вгадувалась сторожкість, напружена увага. Валко відставив ескізи, намагаючись придати обличчю максимальної простоти та впевненості, хоча всередині все натягнулося. - Як ви вже знаєте шукали дівчину, яка мирно спала на софі. Он там. - Він тикнув пальцем у напрямку вікна і зробив паузу.

- Ви впевнені в тому що сказали, добродію?

- Дарій моє ім'я. - Сухо представився гість.

Господар лавки замислився. Він був впевнений що перед ним стоїть перевертень із надзвичайним даром бачити саму щільну ілюзію. Нелогічно було б продовжувати брехати цьому типу, як і виправдовувати себе, так як ніякого злочину не зробив. Але приємного все одно мало. Що, якщо суть цієї розмови донесеться імператору, або його пасії. Хоча... можливо не так все й погано, раз він не видав їх гості ще вчора?

- Даріє, що ви хочете почути від мене?

- Та так... - Він взяв до рук замшевий мішечок з кулоном Астри, приміряючи його на вагу. - Від тебе нічого, а твого учня я б послухав.

- Мій учень тобі скаже ще менше ніж я. - Сталь в голосі зазвучала надто різко та холодно, і Валко відкашлявся, повертаючи собі голос продавця. Та чоловік раптово витягнувся в струнку повернувши голову до підсобної кімнатки. Його ніздрі розширилися, втягуючи запах магії Сабіра, що нагадував аромат свіжих трав, а очі змінили колір і круглий зрачок видовжився у тонку чорну вертикальну нитку.

Дор відразу впізнав клан Білого Вовка.

- А от і він. - Констатував гість.

Двері позаду Валка прочинилися і звідти вийшли двоє - юнак та дівчина.

САБІР

Побачивши перед собою представника невідомого клану в якому впізнав вчорашнього патрульного, Сабір зупинився позаду Дора, притримавши за руку Астру. Від нього віяло морозом, а його магічна аура мала крижаний відблиск.

Досі таких Вовків хлопець не зустрічав і не відчував. Навіть вчора, коли цей перевертень снував перед самим носом, від нього не чутно було магії. Було очевидним що цей чоловік був сильніший за будь-кого іншого зі вже знайомих йому вовків, навіть заочно.

- Я чекав на вас. - Він зробив низький уклін.

Сабір почув, як дівчина затамувала дихання, ховаючись за його спиною, разом з тим зрозумів, що шанобливе звернення адресувалося саме йому.

Підвівши голову, чоловік звернувся вже до дівчати:

- Міледі... Вчора ваші рятівники надто щільно огорнули вас ширмою, навіть я засумнівався знайти вас тут. Лише скориставшись власним магічним зором побачив не лише юну леді, а й мага Світла... - І тут він знову перевів погляд на юнака. Зустрівши ворожий погляд того, Дарій всміхнувся якось по доброму, просто, й зиркнув вже на Валко.

- Я не ворог вам. Хотів переконатися що з вами все гаразд. - Слизьким поглядом мазьнувши довкола, на мить зупинився на хлопцю, не припиняючи тарабанити пальцями по стільниці. Було зрозумілим, що він хотів сказати щось більше звичним переконанням, та читати погляд він таки вмів, як і вчасно втримати язик за зубами. - Маю надію, що скоро побачимось.

Гість від незручності кашлянув, ледь кивнув головою й вже хотів направитися до виходу, як з вулиці почувся не властивий столиці гамір. Спішно ступивши поперед гостя, Валко майже вискочив на людну вулицю й застиг на місці.

Дарій, ледь не спотикнувшись об єдину східку перед порогом, вийшов слідом, але більше не зрушив з місця, перекривши собою вхід в лавку. Сабір з Астрою, побачивши таку реакцію обох, кинулись за ними, вражено спостерігаючи за тим що зараз відбувається на одній з центральних вулиць міста.

Очі вловили видимий але ще далекий обоз, що спішно котився зі сторони головних воріт. По переду вистукували рівномірним ритмом чотири чорних меринів з вершниками, позаду них котився фаетон, в якому сидів святково одягнений Горіс зі ще одним, не менш пафосно вбраним, молодим воякою. Обоє з перекошеними, наче від болю, рожами, й високо піднятими головами. Позаду них тяглися вантажні вози, серед яких був один з півприкритою темним рядном кліткою, де смиренно сиділа жінка тримаючись сухими пальцями за залізні прути. На бруківці віз підкидало зі сторони в сторону, від чого та змушена була триматися, аби всидіти на місці.

На тротуарах міста вже зібралося чимало народу. Одні з них вигукували ім'я імператора Януса Великого, проклинаючи всіх вельмож та їх родини до тринаднятого коліна, більшість же містян прославляли його полководця Горіса Могутнього, вихваляючи його міць, та вправність у воєнних діях. Окрім вигуків натовпом прокотився слух, що воєвода власноруч впіймав найсильнішу і найпідступнішу відьму, на яку вела полювання ще сама Анна - Наслідниця богині Далі.

- Хай згорить у вогні! - Вигукували люди.

- Хай живе Горіс Могутній і його нащадки!..

- Хай покаже спершу силу! - Гукав хтось з протилежного кінця вулиці.

Складалося враження, ніби населення верхнього міста жило власним життям, не знаючи Горіса як нещадного темномага. Народ славив найлютішого забувши, хто позбавив їх магії і волі.

Коли обоз зрівнявся з сусідньою крамницею, Сабір уважно придивився до полонянки. Її змарніле бліде обличчя вкривало пасмо чорного волосся, очі були закриті, а губи міцно стиснуті. Хлопець ризикуючи життям переключився на магічний зір і був вражений від того, що вони з нею зробили: понівечені магією кінцівки більше ніколи не зможуть зробити природній рух, а зап'ястки обох рук були зв'язані невидимою мотузкою біля тих прутів, за які, начебто, трималася пальцями. Навколо голови полонянки стирчали гострі штики не видимі народу, знерухомивши її саму.