13.7

- Привіт! - Почув над вухом праворуч від себе приємний дзвінкий голосочок. Сабір повільно підняв очі на дівчину: сині оченята, з-під хаотично стрижаного чубчика, витрішкувато заглядали йому в руки.

Він повів бровою, споглядаючи цю красуню. Дві вогняно-руді хаотично сплетені коси падали їй за спину, залишаючи дрібні локони обрамляти овальне личко, а її великі гарні очі прикрашали густі вії і тонкі брови в тон волоссю. Невеличкий кирпатий носик був всипаний рясним ластовинням, а на щоці, навіть крізь товстий шар пудри виднівся стиглий синець.

Її в міру пухлі губи прагнули розтягнутися в посмішці.

Дівчина приблизно його віку, була худорлява, а звичайна простяцька сукня із м’якого сірувато-зеленого сукна на ній була трохи завелика.

- А що ти робиш? - Її погляд впав на черевик, що тримав чоботяр.

- А на що схоже? - Замість відповіді манірно запитав той, прискіпливо вивчаючи її поглядом.

- Ммм... Ти шиєш взуття! - Її губи таки потяглися в різні сторони, а брови високо злетіли.

Сабір майже невільно опустив погляд на її черевички. Вони були пошиті з тонкої м'якої шкіри і мали міцну але гнучку підошву, бо дівча хиталося з п'яток на пальчики, а отже не такою й простячкою вона була. Явно донька якогось чиновника.

Сабір мовчки вивчав її обличчя... Ні, раніше на вулицях верхнього міста він її не бачив.

- Чого мовчиш? Привида побачив? - Різко, навіть з насмішкою запитала його. Але слідом же зніяковіла під прямим й суворим поглядом юнака.

- Вибач. Просто, ти так дивишся на мене... ніби ніколи в житті дівчат не бачив. - Вильнула знічев’я плечем.

- Так. Я чоботяр. - Видав напівправду. - Ти звідки така щаслива?

- Емм... Звідти... - Загадково всміхаючись відмахнулася в не певному напрямку. - А я тебе тут раніше не бачила. Хоча твоє обличчя мені когось нагадує... - Вона підперла пальчиком свій кирпатий носик, напружуючи мозок, аби той нагадав де і коли юнак був помічений нею. Чим доволі насмішила хлопця.

- Хм?.. Як цікаво? - Ледь помітна усмішка шмигнула тінню на його обличчі.

- Не згадаю... - Її великі сині очі знову засвітилися щастям. - Та нехай... А можна мені біля тебе? - Руда очима вказала місце поруч з ним, а той лише подивував її сміливості кивнувши згодою.

- А ти замовлення приймаєш?Зможеш мені такі ж пошити? Як ти обрав собі це заняття, чим воно тобі сподобалося? Взагалі, як давно ти цим займаєшся і скільки тобі років? І чому ти тут сидиш, де ти живеш?..

-Зупинися! - Сабір машинально наставив на неї долоню, але магією користатися й не думав. - Якби ти була трохи старша, я б подумав, що тебе хтось найняв вивідати... скільки я заробляю! - Він вчасно підняв чобіт, вказуючи на шов голкою.

-Хм? - Її хмик відобразив лише бентегу.

-У тебе що, не має друзів? І звідки синець? Чого одна волиндаєш містом?.. - Вирішив її ж методами спровадити дівча. - І, як тебе звати? - Більше не знав, що запитати, побачив лишень, що руда опустила погляд і зовсім зніяковіла.

Він уважно придивився до її обличчя: оченята налилися щирим сумом, але сама йти не поспішала.

-Тобі нікуди йти? - Запитав не відводячи погляду.

-Та є в мене дім. І йти є куди. - Понуро відмахнулася. - Просто... тут спокійніше.

-Дивачка. - Він знову прийнявся шити черевика. Та руду чомусь стало шкода. - Ти завжди така весела і безтурботна?

- Ні. Тільки коли насамоті. - Вона пожвавішала, але журба все ще була присутня як в погляді, так і в голосі.

-Звідки синець на пів щоки? - Глянув на неї скоса.

-А... - Дівчина махнула рукою. - В двері не вписалася.

-Ану дай гляну. - Сабір без зволікань, ухватив її за підборіддя й повернув до себе обличчям. Руда вирвалася, але він встиг роздивитися темну овальну пляму, що пролягла майже під всім лівим оком.

-Ні в які двері ти не входила. Комусь під важку руку потрапила. - Висловив свою гіпотезу вже працюючи голкою.

-А хіба й так, тобі що до того?

-Мені? - Звів очі до неба, затягуючи міцно нитку. - Не люблю несправедливості. Ти — дівчина. До того ж, мала зростом, хай і вередлива та примхлива. Мабуть же відгавкуєшся у відповідь, коли тебе повчають старші?

-Це лише твої припущення. - Руда глибоко вдихнула, а слідом важко зітхнула.

-Як тебе звати? - Сабір вирішив змінити тему розмови. Видно ж було – дівчині не подобається розмовляти про домашнє життя.

-А нащо тобі? - Вона скосила очі.

-А як мені до тебе звертатися, на “ти”, чи краще прізвисько давати?

-Хм... - Руда хмикнула, в очах її засяяли грайливі іскринки, а губи розтягнулися в смішній посмішці.

“Гарна.” - Мимовіль промайнула думка в голові чоботаря. Він якраз дошив свого зимового лаптя, який тут, в столиці, нікому й не знадобився б. Ну, хіба в болотну халепу.

-А яке б ти ім'я мені дав? - Лукава усмішка стала ще ширшою.

-Не скажу, бо образишся. - Відповів Сабір спостерігаючи зміну настрою її лиця.

-Ну то й я не скажу. - Вона знову стала такою, якою й була до початку їх розмови: веселою, говіркою, радісною волею.

“Дивачка руда.” - Про себе подумав хлопчина, дивуючи такому різкому перевтіленню...

Руда ж підвелася, крутнулася навколо своєї осі, всміхнулася йому й весело пішла у сторону головної площі, залишивши по собі аромат ромашки та інтригу.

Сабір підвівся слідом, але залишився на місці.

- Сабіре! - Голос Лютера прозвучав надто близько і чоботар повернув до того обличчя. - Хто вона? - Дивився в спину дівчині юнак.

- Рудик. - Одним словом описав незнайомку Сабір.

- Є розмова. Потрібна тиша. - З натяком на магічний покрив мовив друг і першим ступив у темний прохід між ювелірною крамницею Валко з сусіднім модним ательє...

Повітря навколо їх навіть не сколихнулося, лише звуки зникли. Враження було, ніби світ припинив своє існування.

Лютер поглянув з-під лоба довкола себе. Він чув глуху тишу, але не бачив ніякої матерії, що могла б хоч натяком бути на магічну огорожу чи купол. Хлопець спершу повернув погляд другу, а вже потім тихо промовив.