12.3

Що діялося в голові малого хлопчини, не міг знати ніхто. Між ним та його пірнатою подругою постав вбивчої сили тайфун. Повітря наповнив гул що глушив навіть власні думки. Здавалося, юнак не спускав з нього очей, дивлячись на ту малу відстань, що відділяє смерч від засніженої скали. Лише його погляд втримував цю зброю над поверхнею і лише його істині почуття не давали йому довершити свій емоційний всплеск. Повільно підвівши погляд до неба, Сабір ментально спровадив смерч туди, звідки той явився й розвів руки всторони. В цю ж мить все видиме небо ніби порвало на шмаття, грім прокотився й відлунням озвався в долині під скелею, а блискавки іскрами посипалися з небесних щілин.

Все навкруги стихло лише після того, як Сабір заплющив очі й повернув собі самовладання.

Він важко дихав, магічна енергія всередині нього відчутно пульсувала у скронях і текла по венах.

Було помітно що цей юний маг вміє стримувати не лише свою магію, а й свої емоції. А після він виразно подивився на Сову, що сиділа набундючивсь на нижній гілці низькорослої замерзлої ялинки. До неї було сотню кроків вниз по схилу, але хлопець чітко бачив страх в її очах.

"Сабіре..."- Хотіла було щось сказати, та він зупинив її владним жестом руки.

- Досить. Я знаю хто ти насправді. Не лети за мною... Пірнатко. - Ніби виплюнув останнє слово, й утворив собі портал.

Птаха не відразу полетіла звідси. Лише переконавшись, що по хлопчика ніхто не прийде, вона злетіла з гори й розклавши свої крильця, зманеврувала в долину...

...

Нога хлопця ступила на жовте осіннє листя. Тут, як і завжди, була тепла погода, а жива О'сеня бурхливими хвилями поманила його до себе. Сабір поволі підійшов до річки, і всівся в позі лотоса. Так навчив його сідати дядько Аір, торговець тканин і всякого швейного принаддя, якого він зустрів ще хлопчиком в Дакрі - невеличкому західному містечку. Сабір тоді прикидався німим і торговець його пожалів - він прийняв обідраного малого до своєї ватаги, нагодував і дав новий, хоч і завеликий, одяг. Хлопчик провів з ним майже ціле літо, кочуючи від міста до міста на базари та до замовників. Він тоді багато чого бачив, чув і вчився бути невидимим малим для решти людей...

Спогади про дядька Аіра стишили його гнів й хлопчина опустив руку до води, відкривши долоню. Хвилі враз підставилися під його пестощі, вигинаючись як кошеня від ласки.

Сабір був сумний, та О'сеня змусила його посміхнутися. Поруч з нею він відчував спокій і впевненість, хоч чужа магія, що прокинулася в його жилах змушувала прислухатися до себе зсередини. Зараз він відчував в собі всі чотири стихії: землі, води, повітря та вогню. Останній надто гарно давав про себе знати. Та серед них були й інші Дари, що вібрували в його скронях, даючи відчуття могутності і магія Адґиліс, котра легкими коливаннями давала про себе знати в долонях та кінчиках пальців.

Сила Адґиліс дісталася йому від темноволосої діви, яку побачив у видінні нещодавно. Вона приходила до нього в його перші дні його життя, він це бачив. Вдихнула в нього всю силу богині-матері місця й родючості. Мабуть, що завдяки дару Адґиліс, силу його досі не відчували прихвостні Горіса, бо вона поглинала всі сліди магії залишені ним будь-де, не залишаючи після користування нею й пилинки.

Хлопцю раптово стало незатишно. Він обернувся - за його спиною стояв величезний сірий Вовк.

"Перевертень."- Майнула здогадка і Сабір випростався, подумки прикликав до себе всі свої Дари й вмить підняв щити. Тільки тоді набрався сміливості поглянути звіру в очі - вони були зелені, а той миттю сховав свій мокрий язик і закрив пащу. Захеканий хижак став зосереджений і ступив ближче. Та хлопця це не злякало. Сабір був наготові дати звіру відсіч. Раптом... тварина припала на передні лапи, зображуючи поклін, від чого юнак прийшов в ступор. Він виразно підняв брову дугою.

"Я учув від тебе силу Джерела, хлопче. - Пролунав чоловічий голос порушуючи тишу в голові дитини. - Хто б ти не був, сховай її якнайшвидше і не користуйся поки не настане для цього необхідність."

Стрельнувши очима обабіч себе, Сабір проникливо тихо звернувся до нього звичною людині мовою:

- Що ти ще від мене учув? Що я ще мушу знати?

"Не хочу тебе засмутити, Наступнику Далі, та ти послав свої імпульси цією рікою, граючись її водами... Я не ворог тобі, я твій захисник і покровитель. Присягаю на вірність тобі і твоїй родині."- Звір знову уткнувся носом в землю, чекаючи дозволу підвестися.

Сабір був готовий до будь якого нападу зі сторони звіра; він був готовий поцілити в нього пекучу вогняну кулю, крижану гостру стрілу, утворити торнадо навколо перевертня чи й прірву під його лапами, та прийняти клятву вірності...

Довгу хвилину супроводжувало мовчання обох, та врешті хлопчик мовив одне єдине "Дякую."

"Дозволь бути твоєю тінню всюди в цьому житті, Наступнику?"

- Я не знаю хто ти!? - З викликом в голосі мовив Сабір. Його брови зійшлися на переніссі, погляд став гострим, рішучим і водночас ворожим.

"Якщо ти приймеш мою клятву у вірності так як належить, тоді ти знатимеш моє ім'я, силу і частково володітимеш магією роду мого. Я ж матиму змогу чути тебе на відстані, якщо ти звертатимешся по допомогу до мене..."

- Досить...- Жестом зупинив його Сабір. - Я знаю, що клятва у вірності непорушна і навічна. І знаю як вона мусить звучати!..

Очі звіра блиснули живими іскорками, він кивнув у знак згоди і хлопчик суворо відповів кивком.

Вовк припав на передні лапи, а в голові хлопчини без вагань пронеслися слова клятви.

Сабір вперше в своєму не довгому житті приймав присягу. Ґарт Аскір із клану Асланд, відтепер був першим вассалом малого.

-Хто ти? Ким був?

"Я, до недавнього часу, займав посаду генерала, та після наказу Горіса спалити робітниче селище за неповну сплату податків, зробив висновки на користь населення. В цьому лісі я мав би зустрітися зі своїми однодумцями, а натомість зустрів на шляху своєму хлопця з даром Богині. ...Життя непередбачуване, Наступнику."- Закінчив свою коротку розповідь чотирилапий і підвівся у весь свій зріст.