12.2

САБІР

Як тільки хлопчина підняв руки вгору, небо відкрилося над ним наче чекало його. По жилах хлопця пройшовся холод, а вслід прокотилося й тепло. Він трішки розгубився і підняв догори обличчя, аби бачити те, що має статися. Йому не потрібно було нічого просити, шепотіти заклинань чи замовлянь. Він лише торкався пальцями частини атмосфери космічного простору, і відчував її на дотик. Небо було м'яке мов пухова пирина. Воно мало аромат озону але вже не було киснем...

Раптом він відчув, як наповнюється чимось новим. Відчув, як його власна сила поступається іншій, могутнішій. Він точно міг сказати, що ця енергія надходила з глибин небес. Ті її частки що не торкалися хлопця, скупчувалася і мали вигляд сріблястих хмаринок з лиском ранньої зорі. Їх було небагато і вони самі тяглися до рук, як тяглася вода.

Неймовірне відчуття спокою породило умиротворення, а за ним і тиху радість та впевненість в собі. Милуючись природнім творінням Сабір легенько відпускав від себе хмарки, а через кілька коротких миттєвостей над головою утворився вихор.

Хлопчик продовжував стояти на місці, вражено спостерігаючи за ним. Смерч, що от-от мав би знести собою все навколо, опускався до його голови. Хлопчик вправно підставив йому долоню і подумки наказав уповільнитись - явище підкорилося.

Це не просто вражало, це надихало малого діяти: помститись нарешті усім ворогам, показавши що з ним так не можна! Знищити проклятого Горіса з усіма його прихвостнями і імператором! І знайти маму... Якщо вона ще жива...

Думки швидко змінювали одна одну, а руки гралися новою забавкою - Даром Всесвіту...

"Сабіре..."- Чийсь невідомий далекий жіночий голос позвав його блукаючи в підсвідомості. Він був мелодійний, як в його Пірнатки, але нижчий тембрально. Хлопчик прислухався але вихор не відпустив. Всередині нього, в області серця, щось натягнулося як струна, а через мить порвалося. Ніби жилка лопнула. Саме ці відчуття він вловив спочатку, бо далі було ще щось. Мозок ніби вскипів, очі закрилися самі собою, а перед ними постали образи кількох жінок.

Перед очима відбувалися подіїї невідомої давнини. Одна з них постійно щось наспівувала і колихала його малесенького, а інша явилася сама, ніби вийшла з його сновидінь. Вона торкала його чубчик і назвала малим Ернсом, вдихнувши в нього всю свою міць... Навіть зараз Сабір відчув її гарячу магію, що розтеклася по венах, а згодом зібралася в найглибшому закутку його свідомості. Потім була ще одна жінка, котра заговорила весь той дар, сховавши й запечатавши десь за межами мізків.

Її обличчя було казково прекрасне: світла шкіра з легким румянцем на щоках, насичено-блакитні очі, брови ніби розкинуте крило чайки, рівний ніс, пухлі губи і неймовірно м'яке, шовковисте волосся, що морською хвилею спадало вниз...

- Мамо... - Прошепотів вслід зникаючому образу хлопчик.

Відчуваючи повне оновлення себе він повільно розплющив очі. Всередині зародилася злість, а до горла підкотили сльози, та приступ гніву випередив ті емоції і Сабір різким рухом руки відкинув від себе новоутворений смерч. В цю ж секунду поруч нього спалахнула яскрава блискавка, кривими своїми гілками розрізаючи ще не потемніле небо, а атмосферне явище ніби тромб спинився за кілька дюймів над землею набираючи нових обертів і набуваючи великої руйнівної сили...