11.1 Пекелія

П'ять років по тому...

АННА

Над просторами Графства, як завжди, нависали тужливі дощові хмари. Північний вітер був холодним та вологим. На далекому західному горизонті небо підфарбував легкий мідний відтінок. Протягом польоту над континентом не зустрілося ні душі. Навіть звірі та птахи ніби вимерли - це лякало. Нарешті Сова, незграбно й важко, вчепилася за гілляку найвищого дерева. Її птаха, здавалося, сонно прикрила повіки, клюючи дзьобом, та й насправді це так і було. Три доби польоту без сну це те ще випробування навіть для найкращого пірнатого перевертня. А ще їй конче потрібно було поїсти і вона стомлено почала видивлятися здобич. Втамувавши голод польовою мишею, знову піднялася в повітря - до Замку Ергелів.

"Тут рукою подати... - Думала про себе.- Всього якихось кільканадцять миль. Там і перепочину."

Відстань, до тонкої смуги лісу помітно зменшувалася. Сутінки поважно опускалися долі, ховаючи все видиме від простого ока, та Сова не помічала цього. Її гострий зір вловлював навіть ледь помітні зміни на горизонті, тож побачивши крізь густу лісову крону кам'яну споруду, птаха задоволено пугукнула...

Як завжди облетівши Замок, вчепилася пазурами за виступ і притислася до вологої темної стіни. Зазирнути в середину вежі кортіло до тиску в грудях.

"Маргарет... Крістіана..." - Та думки обірвалися, як тільки вона угледіла худе тіло старшої доньки - її неприроднє положення змусило жахнутися. Щось підказувало, що вона таки запізнилася.

Перевівши погляд на Марго, теж не надто зраділа. Та лежала на підлозі розкинувши руки всторони. Складалося враження, що тут відбулося щось недобре.

Роздуми не давали зосередитися, а виснаження птахи робило своє - очі злипалися, повіки важчали і їй таки довелося піддатися сну.

Густі сутінки змінилися темним полотном на якому рясно висилали зорі. І вперше за довгі два роки з'явилися два місяці: ближній біло-блакитний —величний і круглий, як ліхтар на краю неба, — а за ним, на половину закритий тінню першого, менший блідо-рожевий.

Коли ж Анна розплющила очі, збудившись чиїмось дивним криком, то перше небесне світило вже ховалося за межу, а друге тільки вийшло з-за його тіні, поволі змінюючи барви з рожевого на частково пурпурний, а частково блідо-зелений. Крутнувши головою навколо себе, Сова просунулася глибше в прогалину. Вона бажала роздивитися все всередині.

Ну ось, все ті ж шкарлупки від горішків, які сама приносила раніше для дочок. Посохше листя, котре вкидала аби дівчаткам було м'якше. Яблуко? Звідки? Адже поруч жодного подібного дерева? Раптом в око впала дрібна тінь, що рухалася з коридору Замку й Саян довелося переключитися на магічний зір.

"О, ні!" - Вигукнула в думках.

Майже біля долоні Маргарет, оминаючи відкриті площини, рухалася незвичайна змійка, жалячи повітря своїм гострим роздвоєним язиком. Срібна шкіра ховала плазунку, зливаючи її з каменем.

Страх за доньок змусив діяти.

Анна влетіла в середину в'язниці і на льоту вхопивши дзьобом змію, вилетіла з келії тим же віконцем. Залишати плазунку на території не можна було, тож Саян понесла її якомога далі звідси.

Зміюка звивалася в дзьобі хижачки, та вирватися з міцної хватки не вдавалося. Анна ж попросту летіла навмання, не звертаючи уваги на висоту і години польоту. Раптом живіт птахи прорізав гострий фізичний біль. Вже через деякий час в лапи вдарила пекуча млість, а за нею судома звела тіло. Летіти ставало дедалі важче, на горизонті замайоріли білосніжні вершини і вона з останніх сил дісталася їх, де й відкрила дзьоба.

Усвідомлення того, що володіння Графства закінчилися не менш ніж п'ять миль назад дали віру в спасіння. Їй необхідно було регенерувати. Проте сили вперто покидали її. Якщо вірити Сонцю, до Гнізда Драконів лишилося зовсім мало годин польоту але кожен новий рух крильми завдавав нестерпного болю всередині, а кожен вдих морозного повітря спазмував легені. В якусь мить Сова просто закрила повіки, обвислі крила більше не рухалися. Вона — падала долі, чіпляючи собою гребені гірських засніжених виступів.

"Аріане, допоможи..."- Все, що змогла донести до його свідомості, потопаючи в небажаній темряві...

За три доби до...

СЕСТРИ

- Маргарет, я помираю... Життя витікає з мого тіла і навіть та магія, що зараз є в мені, не в змозі його зупинити. - Човганина ланцюгів по підлозі була відсутня. Слова ледь чутні. Крісті була знесилена.

- Крістіано, ти мене лякаєш... - Маргарет сиділа й далі, підпираючи собою стіну.

- Я знаю, сестричко, та ти це маєш знати... - Хвилинне мовчання нарешті порушив звук тонкого ланцюжка. Потім – знесилена човганина кайданів і майже беззвучний голос сестри. - Я хочу щоб ти це взяла. - В простягнутій долоні Крісі тусклим сяйвом блиснув камінець.

- Ти сильна, Маргарет. Твоя любов до Рейна живить тебе і дає сил, яких у мене вже не залишилося...

- Це те, що я думаю?- Марго повільно піднялася і ступила навпроти, вдивляючись у відкриту долоню сестри.

- Це всього лише частина мене. Я його зробила ще до балу. Та це не єдине, що я проситиму тебе... Я хочу аби ти перейняла моє Джерело.

Маргарет мовчала, пропускаючи крізь себе сестрину стомленість і душевний біль, які відчувалися гірким присмаком в роті та нудотою всередині. Так і не відкрившись сестрі, вона продовжувала терпіти емоції Кріс.

На якийсь час між ними запанувала тиша. Було чутно, як крапля води недалеко розбивається об підлогу, а згодом вуха торкнулася чиясь далека хода...

- А ну, киш звідти! - Долинуло десь з-за кутка і птах, мабуть що ворон, залопотів крильми. Через кілька секунд світло від смолоскипу залило собою темницю. Обоє поневолені закрили очі руками, не взмозі бачити сяйво. На підлогу, зовсім поруч, впало кілька яблук, підкотившись до ніг Марго. Слідом, жіноча юна рука просунула крізь грати тарілку з вівсянкою.

- Ось... все, що змогла роздобути! Я більше не прийду. Я вагітна і мене чоловік з дому одну не відпускає... Я боюся, що мене впіймають і... - Невідома запнулася, даючи можливість обом невільницям додумати наслідки. - Дехто каже, що Відьма втекла, та я вважаю це лише слухами... За замком ведуть спостереження її прихвостні... Говорять, що поночі коридорами вештається тінь вбитого нею. Мені страшно. Пробачте... Всередині цього двору знаходитися страшніше, аніж в дрімучому лісі... - Жіночий тихий голос супроводжувався схлипами, а ще була присутня паніка. Тепер до тошноти Марго, додалася ще і головна біль.