10.2

Кілька років по тому...

САБІР 

-Вона прилетить, ось побачиш!.. Зовсім скоро ми побачимося! Я відчуваю. - Чи то втішав себе чи невидимого друга хлопчик років восьми.

Він сидів навпочіпках біля одинокого валуна, перекочуючи в руці крихітний вогник, ніби маленький м'ячик. Зненацька поруч нього повітря загуло, та він і виду не подав, що щось відбувається. Ще через мить перед ним з'явилася тонка жіноча фігура.

- Сабіре! Ти проґавив ворога! Тепер твоє тіло... Що сталося, синку?- Стара жінка запнулася і ступила ще ближче, важко опустившись на золотаво-червоне павше листя.

За ті три роки відколи вони разом, вона навчила його всьому, що знала сама, навіть простому людському вмінню красти з-під носа. В цьому маленькому чоловічку було все те, що не мав навіть вмілий воїн: спритність, вправність, відвага, і найголовніше - бажання помсти за маму, за братів і... за невпізнану любов справжньої матері. Він був гарним стратегом та сильним магом, але таємниця, яка жила в середині нього, вже втретє, за останній місяць, підставляла юне тільце під уявні гострі штики.

Старечі очі знову ковзнули на його руки, Сабір відчув це і вогник нарешті зупинився, витягся у струнку димку без кіптяви, а потім розвіявся.

- Сабіре, тут стає небезпечно. - Лагідно мовила вона. - Потрібно йти, синку.

Хлопчик безмовно підвівся, жбурнувши залишки енергії кудись в сторону. Знову тікати... Те, чого він найбільше не хотів.

"Отже не зараз і навіть не сьогодні... Ми знову не побачимося..." - Вжалила думка, як оса у найвразливіше місце душі.

- Бабо Фіро! - Гукнув, коли та вже однією ногою була у міжпростірному проході. Вона оглянулася на нього. - Там, на Синій горі, куди ти мене вперше повела... Наш шлях туди тривав більше трьох діб. Я пам'ятаю це. Ми пробули там понад добу з піднятими руками. Чого ти хотіла аби я домігся?

- Чому ти питаєш про це зараз, Сабіре?- Її обличчя перекосилося й стало білим, як сирі полотна.

- Мені здається що наша розмова... - Він на мить прикусив губу, не знаючи чи варто говорити до кінця, адже слова можуть і спровокувати майбутнє.

- Сьогодні остання? - Підхопила його думку стара.

- Так.- Винувато опустив голову. Хлопчик чув, як у неї заколотило серце. - Пробач, та я не хотів...

- Ти вмієш здивувати Сабіре. Отже наш з тобою шлях ще не скінчився... - Фіра міцно вчепилася однією рукою за повітря, ніби тримаючись за щось тверде, а вільною рукою в кілька рухів викинула згустки енергії.

- Ми знову змінюємо житло, так? - Підвів на неї оченята, втрачаючи останню надію на швидку зустріч зі своєю пірнатою подругою з минулого дитинства.

- Ступай за мною, Сабіре. - Без захвату мовила у відповідь стара і зникла в своєму порталі. Хлопчині не залишалося нічого іншого, як піти слідом.

Що стало за його спиною він не знав.

Дитячим очам відкрилася прекрасна картина дикої природи - з півночі недалекий насичений зеленню ліс рваними кущами закінчувався праворуч від хлопчика. Висока пожовкла трава, що інколи переходила в хаотичні зарослі, по ліву сторону від нього, ховала в собі невелике озерце, де хорове квакання перекрикувало дзвінкий пташиний гамір. Тут сонце було значно нижче до обрію, аніж в тій лісовій смузі звідки вони щойно забралися. А ще тут було якось незвично шумно. Таке враження, ніби цей звук створювали сильні потоки води.

- Йди сюди, Сабіре. У нас і тут небагато часу. - Стара повела його в сторону протилежну лісу і вже через кілька десятків кроків хлопчик побачив нижче себе море. Точніше вгледів горизонт, що відділяв морські простори від небесних. Він прикипів поглядом до далекого небокраю, над яким ширяли дивні білі птахи.

- Ось твоя свобода! - Фіра махнула поперед себе рукою, дивлячись у далечінь.

Сабір захоплено окинув поглядом все довкола, тримаючись на невеликій відстані від старої. Він знав, що вона щось задумала, а тому швидко взяв себе в руки і приготувався у разі чого дати відсіч. Та бабця схоже не поспішала, навпаки - примирливо глянула на малого воїна і, опустившись на краю обрива, поманила його до себе.

- Я знаю, що твоя стихія вода. - Мовила стара, коли хлопчина вмостився поруч. Він ледве стримував своє бажання спуститися до моря, її зір це вловив. - Ти можеш зараз спокійно сидіти і насолоджуватися зором... а можеш скористатися бажанням попестити його хвилі, використовуючи магію. Але у другому випадку нас можуть учуяти... - Вона з викликом подивилася на нього і всміхнулася. - Тож часу в тебе небагато.

- Дякую ба!- Сабір міцно обійняв бабулю і в один стрибок був під урвищем. Його руки бережно опустилися на край, де вода торкалася почви. В ту ж секунду хвилі стали тихими і слухняними. Хлопчик гладив її і щось тихенько шепотів. Враз перед ним вертикально витягнулася водна фігура, що мала образ жінки, та малого, схоже, вона не злякала. Він далі продовжував пестити хвилі і шепотіти щось своє. Поступово водяний образ жінки набирав чітких рис обличчя, а потім щей спрямовувати свій прозорий погляд на Сабіра.

Фіра ахнула. Вона впізнала в цьому творінні ту, що колись вперше і востаннє переступила її поріг, довіривши старій найцінніший свій скарб — крихітне життя ось цього малого мага. Так, це була та сама Маргарет - Джерело.

Жінка повільно перевела погляд на хлопчика, котрий вже вирівняв спину і розглядав обличчя своєї прозорої скульптури. У нього був зосереджений погляд: світлі брови зійшлися на переніссі, а губи — зібрані в щільну трубочку. Він вивчав її.

"Ця дитина непередбачувана!"- З захопленням відмітила стара.

- Сабіре! Потрібно рухатися далі. - Щось підганяло її швидше покинути й це місце.

- Зараз. Ще одну хвильку! - Не відволікаючись на неї кинув через плече малий і з новим запалом почав нову водяну скульптуру. Тепер не минуло і хвилини, як з води на них обох дивилися прозорі очі Марги - доньки Фіри, мачухи Сабіра. Тепер стара вже не стримала сльози, що зірвалася важкою краплею з повіки.

- Хлопчику мій... Пробач, що не зуміла стати на перешкоді у Долі. - Вимовила тихо, але Сабір, хоч і був на десяток метрів попереду, чув кожне її слово.