10.1 Зневірений. Сабір

- Сабіре! Який ти став дорослий, мій хлопчику! - Жінка горою нависла над дитям, що з недовірою в очах застиг навпроти, дивлячись на неї знизу вверх. Її зношена сукня мішком висіла на худому старечому тілі, що нагадувало образ відьми з казок Тіара, а легка усмішка випромінювала щось схоже на радість. Її руки, як і все чоло, були всіяні рясними глибокими зморшками, безбарвні очі бігали по обличчю хлопчика, ніби вивчаючи його, а сухі пальці цупко обмацували плечі та статуру.

- Цілий, дякуючи Праматері та Далі. Неушкоджений... - Констатувала про себе.

- Я вас не знаю. - Нарешті вимовив хлопчинка.

- Нічого, дитя. Скоро звикнеш... Дізнаєшся ще... Але ім'я своє скажу тобі сьогодні. - Підморгнула йому по змовницьки і легенько потягла глибше в світлицю.

Тільки зараз він побачив навколо себе простору кімнату з двома старими потертими кріслами і дерев'яним обіднім столом між ними. В стіні, праворуч від нього, були привідчинені двері в іншу, меншу кімнатку з одним ліжком, що розташувалося під великим вікном. По кутках світлиці було павутиння, а на поверхні столу пилюка. А ще у будиночку було прохолодно. Малий хоч і не відчував холоду, та пар з його ротика вказував на мерзле повітря.

- Мене звати Фіра... - Продовжувала тим часом бабця. - Можеш кликати мене баба Фіра. Тепер ми житимемо удвох, Сабіре... У нас дуже мало часу... Я мушу тебе навчити багато чого із того, що тобі потрібно знати та вміти...

- Коли прийде моя мама? - Перервав її хлопчина ніби й не чув її слів. -

- Твоя мати... - Стара запнулася, але присіла навпроти та взяла його за рученята, співчутливо заглядаючи йому у вічі. - Розумієш, дитинко... Кожен з нас проживає своє життя до кінця. А кінець - не завжди старість... Твоя мати - моя донька. Вона обрала свою дорогу ще задовго до твоєї появи в цьому світі, а сьогодні її шлях закінчився... - Побачивши в очах малечі набігші сльози, вона обійняла його так, як це робила мама — міцно але ніжно.

Він не відчував страху поруч з цією старою, але останні слова матері пам'ятав чітко "не вір нікому окрім мене."

Хлопчик дозволив себе обійняти але тихо заплакав...

-Тримайся Сабіре. Ти мусиш бути сильним хлопчиком не дивлячись ні на що! Ти — єдине світло в цьому гнилому світі... - Твердо мовила до нього Фіра. Її очі теж наповнилися вологою й вона підняла погляд до стелі аби не заплакати.

- Ходімо дитя. - Легко похлопала Сабіра по спині, легенько відсторонила його від себе і, піднявшись з колін, повела за собою. - Сьогодні ми питимемо чай і їстимемо твою улюблену лохину. Хліба у мене немає, та суп є з чого зварити. Овочеві запаси зробила. Ягоди насушила і навіть яблука є. Вистачить на всю зиму. Трохи вівса є... трохи пшона... - Стара відкрила ще одні двері і з середини ще однієї кімнатки пішов аромат свіжих яблук.

- Не мовчи, Сабіре. Говори зі мною... - Старенька клопотала біля чогось схожого на плиту. От тільки ця плита, відрізнялася від тієї, що була в їх лісовій хатині. Там, вдома, вона була схожа на черепаху з рівною лядою на вершечку спини, туди мати ставила залізний чан в якому варила їжу, а тут плита була рівна, без ляди, а над нею нависало щось схоже на ідеальну печеру з залізною затулкою по формі діри. Дрова старенька вкладала у малесенькі дверцята під рівною поверхнею.

- Мені страшно без мами й братів. - Сабір схлипував час від часу, витираючи рукавами рясні сльози.

- Синку, страх це нормально. Нам всім властиво боятися незвіданого, майбутнього... Та ти не самотній!Запамятай це... Поки б'ється моє серце ти захищений! Я вже раз поклялася, що захищатиму тебе... Якщо потрібно буде поклянуся ще раз...

Вона гіркою наставляла дрівця ще й у печеру і запевняла хлопчика у своїй відданості йому. Говорила про якесь далеке минуле і майбутнє, де він мав бути чи не єдиним найсильнішим магом світу. Маленький Сабір навіть лякався деяких її слів, та слухав уважно, хоч сльозинки не переставали стікати личком, розбиваючись о дерев'яну підлогу...

Після чаювання стара повела його в кімнату, повз яку вони проходили. У кімнаті, як виявилося був ще камін і невелика шафа з дорослим чоловічим і жіночим одягом. Світла стеля, але закіптявілі стіни трохи лякали малого.

Баба Фіра допомогла хлопчині роздягтися і вкластися в холодне ліжко, та тепла вовняна ковдра відразу зігріла дитя своїм теплом. У каміні потріскували тоненькі дрівця, які вона наклала, ще як він сидів за столом з гарячим чаєм.

- У нас мало часу, синку, тому ти маєш якнайшвидше заснути і поспати. Завтра рано-вранці ми вирушимо у триденну подорож...

- Чому ви постійно кажете що у нас мало часу? - Обірвав її Сабір. Жінка спохмурніла і опустила голову.

- Я частково бачу недалеке майбутнє, мій хлопчику. Менше ніж за кілька років по нас прийдуть. Я змушена буду відвести від тебе біду... Я ще не знаю чиєю перемогою завершиться та сутичка, але що б не сталося, ти маєш жити і знати своїх ворогів в обличчя!.. - Вона проникливо поглянула в стомлені та сумні дитячі очі.

- Мама казала, що майбутнє може змінюватися якщо його завчасно розповісти.

- Хм...- Оживилася стара. - Твоя мати завжди була розумницею й сильною духом. Щось мені підказує що ти вже багато чого знаєш про свій дар.- Хлопчик відвів погляд, зкумекавши, що баба Фіра може зазирнути у його думки.

- Ти правильно робиш, що не довіряєш. Головне - віра в себе. - Їй хотілося розповісти якусь казку, чи заспівати колискову, але помітила як він відгородився від неї невидимим захистом, тому, оцінивши такі не дитячі вміння, вирішила залишила малечу на самоті. - Спи, дитя.

За вікном було темно і, мабуть, холодно. Потріскування деревинок, як і саме полум'я, що відбивалося на стелі химерними візерунками, привертали до себе дитячу увагу. Сон ніяк не йшов, змушуючи маленьку голівку будувати дорослі плани на перші місяці перебування в цьому домі. Боязнь і тривога відбилися смутком на обличчі хлопчини, та він, навіть на свій надто юний вік, тримався молодцем. По обличчі знову скотилася сльозинка. Врешті він рвонув із себе ковдру, піднявся з ліжка і підійшов до палаючого каміна.