9.3

ОСТАННІЙ ПОГЛЯД

- Вьйо! - Почулося десь далеко з-за густих хащів і Лурі миттю схопився з місця, залишаючи позаду себе свою збудовану з паличок хатинку.

- Мамо! Мамо! Відчини! Там вершники! - Малий колотив кулачками у двері похилої клуні, куди нещодавно зайшла його матір.

- Вершники? - Почув роздратований голос матері. - Лурі, я зараз вийду. Скажи Сабіру хай біжить мерщій сюди.

Далі хлопчик вже не слухав, стрімголів побіг виконувати прохання матері.

- Вершники?.. - Чоловік примружився з недовірою поглянувши в обличчя коханої і ніжно провів пальцем по її внутрішній частині бедра, й далі насолоджуючись їх близькістю.

Спиною підперши стіну, правою ногою жінка охоплювала його бедро, притискаючись міцніше до ще твердої й гарячої плоті. Високо задерта сукня давали можливість не тільки торкатися її тіла, а й бачити те найсолодше, після вуст, місце.

Вони обоє щойно побували на вершині насолоди і чергова вигадка малого Лурі не надто потішила коханців. Мерая, - саме цим ім'ям називав Маргарету Ферд, - пройшлася поглядом по оголеному міцному чоловічому торсі і жадібно облизала пересохші губи. Їх збите дихання поступово приходило в норму.

- Я думаю йому просто потрібно більше часу. Він ще дитина, хлопчик, котрий ревнує свою маму до дорослого... Ящіра. - В останньому слові вона навмисне виділила шиплячі звуки, знаючи, що Дракон прокинеться від цього швидше, аніж розізлиться Яніс.

- Мерає. - Він глянув в її блакитні очі - вони сміялися.

- Що? Що ти хочеш мені сказати, Янісе Ферде? - Його райдужка поступово набувала насичених блакитних, жовтих та фіолетових кольорів, а чорні зіниці витяглися вертикальні неширокі смужки. Тепер на неї дивився сам Кармін - пурпуровий Дракон.

- Ти ж знаєш, ми не любимо коли нас порівнюють з дрібними мешканцями цього світу. - Чоловік відсторонився всього на кілька дюймів, аби виразно подивитися їй у вічі. Його рука мимоволі потяглася до обличчя жінки, прогладивши тильною стороною її щоку від чола до скули. Вона ж перехвативши його руку повернула до себе долонею й потерлася як кішка насолоджуючись поглядом Дракона.

- Знаю, любий. Та таким ти мені подобаєшся більше. - Лукава посмішка ледь торкнулася її обличчя і тут же пропала. Рука, що зависла в повітрі біля чоловічого обличчя, ліниво торкнулася його вилиці де заблищали пурпурні лусочки і опустилася йому на лікоть. За дверима був Сабір, вона його відчула.

- Мамо... Сюди дійсно наближаються вершники. - Його голос був тихий але схвильований.

Жінка різким рухом вивільнилася з обіймів коханця, спішно поправила сукню і з широко відкритими очима кинулася до виходу. Яніс, застібнувши штани, й не переймаючись розхристаною сорочкою, поспішив за нею.

Всього мить і жінка вже не сумнівалася в дитячих словах. Її вухо вловило непритаманний, цій території лісу, шум. Саме повітря ніби йшло брижами. Та і Яніс почув наближення чужих.

- Сабіре. Ти маєш сховатися в одній зі своїх хованок. Не використовуй магію, синку! І запам'ятай - нікому не довіряй! Біжи зараз же! - Протараторила, легко підштовхуючи хлопчика в плече в потрібному напрямку. - Бережи себе... - Прошепотіла вслід, роблячи знак Праматері й Далі.

Хлопчина озирнувся всього лише на мить. Він хотів запитати, коли вона за ним прийде, та ковтнувши всі слова й думки кинувся щодуху в ліс.

- Чого туди? - Яніс невпевнено кинув погляд поперед дитини.

- Там їх не має. Поки що.

- Мерає, я можу нас всіх забрати до Схову.

- Ні! Ти підставиш не лише себе, а і Нейру... Це Горіс, я відчуваю. Він чує магію і йде по ній, як по рівній дорозі. Ховатися пізно...

- Послухай сюди, Мерає! Якщо це той про кого ми говоримо, то вони нищать все на своєму шляху! Він не ходить один! - Яніс намагався втримати жінку обома руками, та сила, що прокидалася в ній, відштовхувала його.

- Він знайшов мене, Янісе! - Трухнула вона головою, ніби скидаючи з себе мару. Її погляд вмить застряг в глибині його зіниць і він побачив перед собою войовниче налаштовану дружину, хоч і зі страхом в очах. - Ох, даремно я не послухала Сабіра... просив же мене ще вчора йти... - Вона окинула поглядом високе небо, що не передвіщало ніякої грози, хапнула ротом повітря, як востаннє, й знову перевела зір на Ферда. - Моє ім'я МаргарЕта. Я - та, котру маг учуяв п'ять з половиною років тому в Ніасі. Відьма сьомого покоління роду Шельма з Білого Королівства. Наш рід закінчився на мені. Я - остання. Та я ніколи не служила Темряві, як і моя матір...

На якусь мить між ними запанувало мовчання. Він крутив в голові її слова, що нагадували сповідь перед вівтарем, і боявся, що вони можуть бути дійсно останніми. Кожен з них намагався збагнути свою сутність в житті одне одного.

- Ти не остання. - Нарешті порушив мовчанку Яніс. Його слова живильною силою торкнулися її душі, додаючи впевненості, як і віри в себе. - І не одна. Твоя мати ще жива і вправно ховається всі ці роки.

В цей час тишу порушив близький фльост батога, привертаючи до себе увагу, й Марга повернулася на звук. Без усякого там вагання вона попросту зникла зперед його очей.

Ферд вмітив, як очі жінки набули чорного вугільного кольору. Мерая в очах чоловіка розсипалася на друзки, натомість появилася та, на кого він полював ще три роки тому, вислужуючись перед Горісом, аби увійти в довіру. Сильна, вперта, непохитна відьма, котра ні разу не скористалася своєю силою, аби не бути виявленою - і це лише ради свого спокою і синів. Дітей, яких любила понад життя.

І все ж, він дивився на неї очима люблячого чоловіка, котрий життя ладен був віддати за цю жінку.

Хоч розсудок і поступився місцем люті, та розуміння витіснило всі зайві емоції, то ж Ферд, зробивши глибокий вдих, пішов в сторону куди побіг Сабір. Зараз потрібно було перемогти найлютішого ворога.

...

Тіар, як і Саір були в хатині. Малий Лурі настільки злякався, що вбігши в світлицю вліз під єдине ліжко і натягнув до самої підлоги постіль ховаючись від неминучості.