9.2 Орда

На підлеті до Жовтого лісу Анна примітила дві темні постаті, котрі галопом в'їжджали на своїх чорних меринах з південної сторони. Свій політ пришвидшити вона не могла, а от скосити шлях до невідомих вершників можна було, й птаха змінила свій маршрут.

"Арсен!"- Ледь не вигукнула від радощів, побачивши коханого. Його обвітряне обличчя було всіяне рясними зморшками, а густе, колись світле шовковисте волосся посріблила сивина. Пересохші губи його були міцно стиснуті, а блакитні очі дивилися лише вперед, на ледь видиму доріжку, котра вела вглиб лісу від ґрунтової дороги. Його супутником виявився Рун.

З бруківки вони з'їхали майже одразу, як в'їхали в ліс і тепер прямують в невідому їй сторону. Хоча...

Обернутися в людську подобу Саян не могла, а стати на шляху вершників у вигляді птаха - не факт що зупиняться, та й сам мерин може оступитися, або ж наскочити з бігу на пірнату.

"У, угу!"- Видала Сова наблизившись до вершників.

Аттавіан підняв до неба голову, роздивляючись верхівки листяних дерев. Запримітивши пірнату красу над собою, сповільнив коня, задумався. Але його думки тривали не більше хвилини, він підняв до птаха руку, підставляючи аби той сів, і не помилився. Сова повільно опустився на його запясток.

- Анно! - Прошепотів вражено одними губами. Лоб чоловіка перерізала глибока крива зморшка, а брови зійшлися на переніссі. Очі відверто розглядали її, а губи беззвучно шевелилися, ніби в молитві. - Пташко моя зоряна... - Він ніжно, ледь торкаючись, пройшовся пальцями по її пір'ю від голівки до крила.

Вона заплющила очі, підставляючи голову під його вільну долоню.

З недалекої гущавини зірвалася зграя лісових птахів. Рун вискочив нізвідки й підняв вгору кулак, що умовно означало "тихо". Слух не зрадив ні Анну ні перевертня - сюди дуже швидко наближалися вершники. Здавалося, вони їхали звідусіль і налякана Саян крутнула головою, швидко підбираючи можливі варіанти відступу, адже попереду них, аж надто, хвилювалася О'сеня.

- Анно, лети душа моя! - Прошепотів Аттавіан, глянувши десь далеко поперед себе.- Лише знаючи, що ти в безпеці я зможу вирватися з лап шакалів. - Його гарячий подих торкнувся її голівки, змушуючи згадати палкі цілунки. З оченят птахи скотилися дві скупі сльозинки й вона мотнула головою струшуючи прозорі краплини.

Арсен подивився на Руна але той хитнув головою у відповідь, піджавши щелепи до скреготу зубів. Запахло чужорідною магією...

- Лети! - Скомандував Арсен й легким рухом труснув птаху з себе, а сам вмить потягнувся за мечем.

Рясно затріпотівши крильми, вирівнюючись в політ, Саян все ще намагалася знайти схов не лише для себе, та окрім густих чагарників нічого іншого не було. Анна розуміла, що спізнилася. Більше не озираючись злетіла за верхівки дерев, даючи коханому шанс на примарний порятунок.

Вже через хвилину чоловіків оточили вершники у помаранчевих плащах. На їх спині, через всю плащаницю, був вишитий новий герб Імперії: темно-синій Дракон, з пащі котрого струменіло жовто-червоне полум'я. Ця орда не намагалася битися як подобає воїнам, вони одразу почали задіювати магічну силу, знаючи що перед ними лише одна магічна істота, Арсен же був звичайною людиною захистом котрої був меч.

Понад дві дюжини вояк без вагань і слів накинулися на двох вершників. Запекла боротьба тривала не більше п'яти хвилин. Рун навіть встиг двічі частково регенерувати, заліковуючи рани, та Аттавіан цього зробити не міг. Після поранення магічною кулею в плече, він скорчився від болю і цим скористалися його недруги. Підхопивши чоловіка з землі попід руки, один з них накинув на шию Арсену магічний аркан, а його руки міцно зв'язали простими мотузками. Рун же, в образі Вовка отримав крижану стрілу в живіт і перевтілитися в людину вже не зміг. Йому підкотили величезного воза, і погрузивши звіра, повернули з лісу на головну бруківку назад, звідки прийшли...

Анна бачила все це зі свого малопомітного схову, та вдіяти нічого не могла. На кону стояли життя інших, зокрема маленького Сабіра.

Усвідомлення цього додало їй сил і птаха зірвалася в політ...