6.1 Жовтий ліс та його мешканці

П'ять років по тому...

- Мамо, мамо! Він знову пішов в сторону шляху!

- Тіаре, прослідкуй але не сперечайтеся, добре? - Молода жінка припідняла до сина голову, але не розігнула спину, продовжуючи поратися на грядках. Хлопчина років десяти кивнув і стрімголов побіг вглиб лісу, в південному напрямку. Сонце якраз перевалило зеніт, до настання темноти ще залишалося часу. Хоч ліс був "привітний" до дітей, та залишати їх на самоті Марга остерігалася.

- Мамо, чого Сабір постійно йде до тієї річки? - Запитав найменший білобрисий хлопчина років семи.

- Лурі, він ще маленький, а маленькі діти не знають що таке небезпека. До того ж він наділений незначною силою, можливо тому його тягне до води. - Вона всміхнулася малечі, котрий допомагав їй сіяти зерно на вручну обробленій грядці.

- А чого Сабір має силу а ми ні? - Не вгамовувався хлопчина і жінка вкотре всміхнулася його дитячій допитливості. Такі питання ставив лише Лурі, старші сини були більш стриманими в подібних зауваженнях, хоча вона розуміла, що кожного з них ця тема по своєму цікавила.

Пройшло небагато часу від тоді, як Тіар побіг за найменшим, та в грудях щось кольнуло, тривожність наростала.

- Мамо! Мамо! Там вершник! Він їде сюди! - Саір, середній син, вскочив з місця, перевернувши миску з насінням, показуючи рукою поперед себе. Жінка вмить вирівнялася і прослідкувала за вказаним напрямком сина.

- Хутко сюди!.. О, Праматір! В його руках Сабір. - Тривога билася пташкою всередині і їй довелося зімкнути руки в кулаки, аби не видати свого внутрішнього стану. 

Вершник зупинився прямо навпроти неї. Не приховуючи своєї зацікавленості відкритим поглядом розглядав жінку у широкій поношеній сукні і двох дітей, що ховалися за її спиною. Її забруднене обличчя прикрашали лише великі блакитні очі, а недбало підібрані пасма каштанового волосся додавали особливого шарму цій лісовій бранці. Дітлахи хоч і були з чистими обличчями та їх руки були майже чорні від роботи з землею. Глянувши на занедбану хижину зір на мить зупинився на розсипаному біля порогу насінні поруч перевернутої догори дригом дерев'яної миски. З-за хижини виднілися стовбури соняхів. Його очі звузилися, та врешті-решт він заговорив м'яким, насиченим тембром.

- Це ваш син? - Отримавши ствердний кивок продовжив ставити свої запитання.

- Хто ви й звідки?

- Ми біженці. - Коротко мовила без лишніх пояснень.

- Як давно ви тут?

Було видно, що на це питання вона не хотіла відповідати, а погляд її був прикутий тільки до хлопчика. Дитячі очі то й робили, що стрибали по його одягу. Серед цих поглядів навіть відчув себе незручно.

 Шумно видихнувши він поставив на землю малюка і подивився зверху вниз у жіночі зіниці, провалля яких затягували.

- Завдяки твоїй недбалості, твій син ледь не впав в бурхливу річку. О'сеня є найнебезпечнішим водним джерелом на всьому континенті. До твого відома, саме в цю пору року її води набувають неабиякої сили, й можуть забрати навіть найбільшого перевертня, при його необережності. А тут мале беззахисне дитя без магії і нагляду!

- Магія не вбереже, якщо це його Доля. - Відрізала вершнику й пригорнула до себе малечу, що вчепився за її ногу, ховаючи налякані оченята.

- Хм. Та це не дає тобі, як матері, права бути легковажною в догляді за своїми дітьми. -За цією фразою він сховав усвідомлення того, що ця жінка тут від недавна й до того ж сама, без чоловіка. - В цій хижині колись жила Відьма. Її сила й міць лише зростали, поки до влади не прийшов Янус. У перші місяці його правління її знайшли мертвою в О'сені. Не думаю, що там безпечно й зараз. - Не прощаючись, чоловік повернув свого вороного й помчав у зворотньому напрямку.

- Мамо! - Почав був маленький Сабір, та вона вмить приставила палець до губ. - Тсс! - І хлопчик з сумом опустив голову. З-за куща нарешті вийшов і сам Тіар, погляд котрого був сповнений жалю.

- Мамо, вибач, та я не зміг нічого зробити. Вершник з'явився нізвідки. Я міг лише спостерігати.

- Все добре Тіаре, ти зробив все вірно. А ти швидше до уроків. - Зобразивши гнів мовила найменшому Сабіру, й залишила старших доробити її працю. Діти дружньо й весело приступили до роботи, перегукуючись між собою придуманою, ними ж, грою.

Відчуття неспокою не покидало Маргарету й на мить, адже за весь час перебування тут вона ще ні разу не зустрічала нікого з людей чи й перевертнів, навіть якщо останні тут й були. Решту дня, як і вечора Марга провела в очікуванні чогось чи когось, та врешті-решт ніч минула спокійно, а на ранок маленького Сабіра не було виявлено в ліжку. По тілу жінки пройшлася важка хвиля страху.

- Мамо, залишся тут! Я знаю, де він може бути. - Кинув через плече старший син й кинувся в ліс.

Довгий час не було ні старшого ні найменшого. Руки опускалися не в змозі більше ні чекати, ні щось робити. Вперше за довгий час Маргарета хотіла скористатися магією не дивлячись ні на що, та розуміла, що цим тільки нашкодить, виявить себе. Вирішивши обмежитися лише слухом, вона прислухалася...

"Мамо!"- Почула ледь чутний клич Сабіра і оторопіла. Чого-чого, а ментальному зв'язку вона його ще не вчила. Так, розмова з дитям про це була, але вона і не думала, що хлопчик зможе в цьому віці освоїти просторовий зв'язок. "Де ти?"- Тільки й спитала в малечі і розгублено глянула у вікно - між стовбурами не густих дерев показався той же вершник.

- Як тебе звати? - Запитав він у жінки, як тільки під'їхав до порогу її будинку. Поперед себе однією рукою він втримував Тіара, а іншою рукою, як і вчора, притискав до себе Сабіра.

- Марея. - Назвалася чужим ім'ям, підвівши на нього очі, а скули міцно стисла, намагаючись не піддатися бажанню вкрити його лайкою. Очі незнайомця пильно зміряли жінку зверху до низу, міркуючи про щось своє.

- Марена. - Поправив її вершник. - Це ім'я частіше зустрічається в цих краях, до того ж тобі воно більш пасує.

Чоловік не поспішав відпускати долу її синів.

- Де твій чоловік, Марейє?