5.1 САБІР. Початок чужого життя.

ГРОШІ

-Ми можемо за це дитя багато взяти. - Неоднозначно мовив господар світлиці своїй дружині, коли та повернулася з сіней. В одній руці він тримав маля, яке хмурило свої ледь помітні світлі бровки, а другою рукою крутив підвіску, що дала дівчина, при цьому смачно цокаючи язиком. Його очі загорілися, погляд став жадібним до цього камінця. Тут він різко підняв голову до старої й гаркнув, коли вона потяглася за чужим дитям. - Ні! Ти його не віддаси їй!

Сабір голосно заплакав, чи то від його тісних обіймів чи то злякавшись чоловічого крику.

- З нашими пожитками і щедрою платою за її роботу при фортеці, ми вже ходимо з протягнутою рукою, а якщо так продовжиться й далі, то через місяць – будемо жувати листя з корою!

- Ти сам винен в цьому Сікуре. Краще віддай дитя, а то сам знаєш що — отримаєш, мало не покажеться. - Тихо але гнівно відповіла йому жінка, тримаючи руки на готові взяти дитину. - А цяцьку можеш залишити собі. - Вони ще довго мірялися поглядами, та врешті-решт він нервово відвів очі, дозволяючи тій забрати свою цінність.

- Що ти з ним робитимеш, відьмо? - Закипав Сікур, буравлячи поглядом її спину.

- Те, що зробила з твоєю дочкою. - Наспівно відповідала Стара колихаючи і роздивляючись обличчя хлопчика. - Роститиму і вчитиму.

- Це  єдине наше спасіння! - Злісно шипів і далі. Він не покидав намагання вмовити, схилити дружину до власної думки. - Продавши його тому, хто першим за ним прийде, ми зможемо щонайменше пів життя безбідно жити!

- Замовкни дурню.

Було зрозуміло, що вона не переступить своїх амбіцій і чоловік зімкнув вуста, кривлячись ніби з'їв гірку редьку. В його голові виникав план і він вдав, що їсть кашу.

- Ба, а можна нам подивитися на сина Джерела?- Несміливо, навіть з острахом запитав старший хлопчик, вставши з купи сіна. Менші дітлахи теж попіднімали свої оченята і стара посміхнулася їх цікавості.

- Можна. - Сказала вона тихим співочим голосом і опустилася поруч них, на дощану підлогу.

У вікна все так же лупив дощ, а в щілинах свистів вітер. Та важкі краплі триденного буревію могли налякати хіба що біглянку, яка щойно залишила своє дитя у цій хатині.

З печі знову почувся стогін і немолода жінка, згадавши про залишені в ступі трави, піднялася з дитям до столу. Через хвилину вона позвала старшого хлопчика й наказала подати матері ліки, а ще через кілька хвилин всі почули полегшене дихання хворої.

- Гайда стеліться й лягатимемо спати. - Кивнула господиня дітлахам і ті радісно й вправно вирівняли купу м'якого трав'яного сіна, вкривши його рядном поверх.

- А маля? - Все так же заглядав в руки старший хлопчик.

- А маля я покладу біля вашої матері, Тіаре. Вона його погодує і їм обом стане краще. А завтра рано-вранці ми з вами підемо кухарю зілля занесемо. Згода? - Всі троє радісно закивали головами і швидко вмостилися на рядні.

Поклавши малого до грудей своєї доньки, котра весь цей час перебувала на печі, стара краєм ока спостерігала за чоловіком, що так непохитно сидів над своєю тарілкою, вертячи в руках єдину срібну ложку. Його хтивий погляд знала, як ніхто. Знала і можливі його наслідки. Вдаючи клопіт біля молодої матері, жінка швидкими рухами пройшлася біля недавно народженої дитинки і малюком Джерела, а вже потім вмостилася й сама біля дітей.

Чоловік, загасивши масляну лампу, ще довго сидів біля столу міркуючи про свій задум. Почувши мирне сопіння старої, підвівся з-за столу і тихо ступив до печі.

- Батьку, не роби цього. - З болісним виглядом прошепотіла донька, та той лише шикнув до неї, й мовчки забрав сонне дитя від її грудей. Дівчина до болю закусила губу, а з очей потоком полилися сльози. - Ні! - Крізь біль потяглася за дитинкою, та він справно відвнрнувся й вискочив з хатини в дику, мокру ніч.

Сікур направився в клуню. Взявши з нички клаптик паперу й невеличкий грифель, черканув кілька дрібних слів і всунув в крихітний шкіряний мішечок, котрий підв'язав до лапи сплячого голуба. Птах враз зашевелився, наставляючи око на свого господаря і посунувся до привідкритої вікнини. Дощ не стихав, та пірнатий, знаючи своє призначення, все ж вилетів у буревій.

Лапнувши рукою стіну клуні, чоловік відразу налапав те, що йому потрібно було - маленьке дерев'яне коритце. Підхопивши виріб під вільну руку, накинув на свою голову глибокий каптур і направився з дитям у невідомому, для всіх, напрямку...

У цю темну, лиху годину навіть тінь жадала не можна було побачити, одначе Сікур зміг почути.

"Каррру" - Пронеслося над головою.

- До демонів мені твоє кру! - Лайнувся про себе чоловік й пішов в обхід вирваного з корінням, буревієм, дерева. Блискавиці розрізали небо, вітер шмагав чорний плащ, але він з обережністю рухався вперед своєю дорогою, переступав через перешкоди й лише зрідка сварив природу за невчасну зливу. Дійшовши до потрібного місця - зупинився та оглянувся. Місцевість була б тиха, якби не шум створений дощовими ливнями зі скали висотою в Замок. Глянувши собі під ноги, Сікур лайнувся - він був по кісточки в воді, а до річки ще добрих п'ять кроків. Він знову був змушений обережно ступати, ногою нащупуючи земну твердь, оминаючи слизьке розсипане каміння.

Увійшовши у воду по щиколотки опустив корито, а в нього поклав дитину. Хлопчик завовтузився і, відчувши важкі холодні краплі води на личку, голосно закричав.

- Тихше виродок малий! Щоб тебе... - Знову взявши малюка на руки убаюкав і все ж вклавши назад в корито, відштовхнув його від себе.

"Каррр!"- Почулося знову десь поряд і старий нахилився до куща, аби не бути поміченим. Ворон пролетів по іншу сторону хащів, й невідомо куди подівся, а чоловіча постать, не розгинаючись, просунулася попід чагарник туди, звідки щойно прийшла...

Дитя захникало, вочевидь так і не змирившись зі своєю долею, і в цю мить до нього потягнулася стареча рука...

...

За вікном все ще лютував буревій, коли Шейна почула стукіт, не притаманний важким краплям дощу. Відчинивши двері, вона злякано ахнула й позадкувала.