4.4

АТТАВІАН

Вискочивши на узбіччя лісу, Аттавіан притримав мерина, вдивляючись вперед. Кілька хвилин і небо розрізала навпіл крива білява нитка, освітивши на мить секунди досі невидимий шлях. Чоловіча постать моментально пригнулася до гриви коня і той риссю зірвався з місця, не лякаючись ні грому, а ні блискавиць.

Позаду, почувся вовчий лай і вершник, звернувши з розмитої дороги, направився назад до лісу.

Загалом пошук Маргарет тривав недовго. Але й не мало. Обабіч головної дороги, що вела через ліс і поле до хутору, вовки вловлювали дещицю магії, що витала в повітрі, але не її власницю. Аттавіана це хвилювало не аби як. Він вже хотів направити мерина до границі земель Графа, але страх помилитися тримав його на роздоріжжі між кордоном, хутором та фортецею. 

Чи могла б дівчина, хай і магиня, бути попереду перевертнів у глибоку темну ніч, та ще і в буревій? Чи змогла б випередити найшвидших звірів після Драконів? За лічені хвилини? Будучи виснаженою морально в'язницею Тріальда? 

Подібні питання намагався не ставити собі, однак терпіння його доходило кінця.

- Хароне ти чуєш її? 

"Ні!"- Відлунням прокотилося гнівне в голові чоловіка і він зжав до скрипу зуби.

Черговий рясний крій неба яскраво освітив все довкола, а грім вистрілив прямо над головою, заглушивши навіть власні думки. Все ж, Арсен зумів на горизонті вгледіти щось схоже на людську постать в плащі. Він голосно крикнув своїм воїнам у звіриній подобі і не чекаючи тих риссю пустив мерина в потрібному напрямку.

- Маргарет! 

Грім з новою силою тріснув над їх головами, і знову блискавка. 

Вершнику цього було достатньо аби пересвідчитися, що він на правильному шляху. Оберрон з Харроном на кілька стрибків неслися попереду. 

 Та Марго добігала кордону.

- Маргарет! - Заволав не своїм голосом, зрозумівши, що їх намагання наздогнати закінчилися невдачею, а Оберрон завив.

Невидима кордонна стіна пропустила дівчину, навіть не зчитавши її.

Прибувши до місця, де щойно була донька, Аттавіан вдивився в далечінь крізь тонку, невидиму оку, магічну кордонну перепону, але окрім такої ж зливи, геть нікого, та й нічого, не побачив.

Він злісно стукнув кулаком об вологу ілюзію, яка відповіла лише слабким переливом веселки.

- Анно! Досить!!!- Розлючено гаркнув у небесну вись, та зливу це не зупинило...

...

-Чого вона втікала? В ніч з малим дитям на руках? За нею ж ніхто не гнався!? Невже МаУра чогось не домовляє?..  - Ці та сотня подібних питань поставали одне за одним. Аттавіан сидів у замковій кухні сам, та розмовляв вслух, ніби це могло б наблизити не почуті відповіді.

Світанок наставав зі стихаючим буревієм, хоч дощ так же рясно бив в шибки. Небо не встигло прояснитися, як Арсен рушив до свого колишнього кабінету. Як і думав, там вже сидів похмурий тутешній воєначальник.

- Коте, розповідай все в подробицях. З початком появи Маргарет. - І, перевернувши стілець спинкою до МаУри, всівся на нього, як на коня, склавши перед собою руки. 

Розповідь воєводи була не довгою проте доволі змістовною, ясною. Ніяких нерозумінь не виникало доки той не дійшов до розмови з Тріальдом.

- Чого ти йому пообіцяв її?- На переніссі єдиного слухача зійшлися густі сріблясті брови, а лоб перекреслили глибокі зморшки.

- М'Я знав, що він мені не дасть правдивої відповіді. Та навіть якби дав, я б йому підсунув Маргарет, дочку місцевого хуторянина, в тієї теж нещодавно родився син, і сказав би, що іншої в мене нема. - Кот з сумом всміхнувся.

"Син..." - З жалем відмітив про себе Аттавіан, розуміючи, як донці нелегко прийшлося за останні одинадцять місяців. Раптом в свідомості спливла нічна постать втікачки, яка, на фоні яскравого сяйва блискавки, ввійшла в магічну кордонну стіну Графства.

- Збери військо в три дюжини перевертнів. Не людей. Пообіцяй кожному гідну плату. Через чверть години всіх чекаю біля в'їздних воріт.

- Що сталося, Арсере? - МаУра глянув на нього очима, сповненими тривоги.  

- Маргарет перетнула кордон сама. Без дитини. Розумієш?- Він виразно вдивився у вічі тому й перевертень відкинувся на спинку крісла.

- Хутко, Коте! - Скомандував Арсен і сам зірвався зі стільця, на ходу накидаючи на себе свою форменну шкіряну теплу куртку...

Військо в чотири десятка дужих воїнів вишикувалися вздовж внутрішньої стіни. Хтось з них ховався під довгополі плащі з глибокими каптурами, хтось кутався у шкіряні куртки з високими комірами,  а хтось просто підставляв обличчя рясним холодним краплинам, всміхаючись похмурому небу.

Суть візиту до хутора МаУра озвучив швидко. Задача воїнів була зайняти місця по периметру поселення і не пропускати жодного жителя за межі хутора, навіть якщо вони йшли у фортецю.

- ...Кожному з них буде видана допомога у вигляді провіанту. Кожному з вас буде грошова премія в кінці цього тижня. - Закінчив воєвода не зводячи погляду зі своїх вояк і ті задоволено закивали. Ха, ще б... на гроші ласий кожен.

Як тільки хутор було взято воїнами в кільце, троє перевертнів у подобі звіра супроводжували Аттавіана, Руна і МаУру до кожно двору, намагаючись учуяти чужу магію чи дитя. Та окрім ароматів їжі, їх нюх не вловлював жодних магічних коливань.

-Хто живе в крайній хатині? - Пробасив питання Рун.

- Там живе Маргарета, з батьками і трьома синами. - Вдумливо мовив Кот. - Позаминулого тижня у неї родилося четверте дитя - син.

- В цій хатині за мого життя жодна сім'я не затримувалася довше ніж на місяць. - Пробубнів Рун, поглядаючи з-під лоба на п'яного вщент чоловіка що підпирав собою зовнішню стіну біля дверей будиночку.

- Ця сім'я з Королівства. Вони нещодавно з'явилися в наших краях. - Прояснив воєвода коротко. - А їх дочка влаштувалася до нас помічницею кухаря, який виявився ще тим поціновувачем дівочої краси...

Аттавіан невідривно дивився на молоду дівчину, котра годувала грудьми новонародженого. Чомусь цей малюк занадто голосно плакав, коли він зайшов в єдину кімнатку в будиночку. Низька стеля не давала можливості вирівняти спину і чоловік стояв згорблений навпроти сидячої на стільці дівчини, не зводячи свого погляду з обличчя тієї. З-під густих довгих вій на нього дивилися великі яскраво-блакитні очі, котрі нагадували колір безхмарного неба, а прямий впевнений погляд ані трохи не здригнувся. Її мирне погойдування й тихий спів вмить заколихали голодне дитя і через лічені хвилини воно сонно відпустило сосок, з якого скотилася краплина молока.