3.5

Буревій не вщухав вже понад три доби. Нічне чорне небо раз по раз розрізали криві блискавки, торкаючись гострими краями землі. Вітрюган розгойдував безлисті крони лісових велетнів, а ті в свою чергу норовили вибрати очі кожному, хто до них поткнеться. Через сильний дощ розмило всі дороги та стежки. Та замість стишити свій гнів, природа з люттю насідала на єдину тінь, що невпинно пробиралася крізь хащі вглиб лісу, віддаляючись від найближчого схову.

Звуки громовиць лякали, а густа темінь не дозволяла далеко бачити, і лише спалахи посеред неба, хоч трішки, на якусь мить, освітлювали невідомий шлях.

-Каррр!

Низько, над самою головою, пролетів ворон, змусивши пригнутись до землі, але варто було вирівнятись, як з гучним тріском поруч впало височенне дерево. Сили природи остаточно перегородили шлях. Замешкавшись всього на мить, щільніше закутавшись у плащ і натягнувши ще нижче каптур, Маргарет міцніше притисла до грудей свій згорток. Довелося кинутись в обхід кроні. Вже через кілька десятків кроків була на узліссі. Але ж хіба в таку темінь щось розбереш?

Чергова раптова блискавка на мить осліпила, а наступний крій неба попереду на горизонті дав можливість побачити місце знаходження – навпроти, через пів милі, хутір. Тепер шлях був очевидним.

Раптовий, далекий непевний звук позаду змусив перейти на біг вже не переймаючись ні плащем, який вислизав з руки, ні краплями дощу, які так і лили в обличчя.

- Допоможи Праматір! Вбережи моє дитя! - Тільки й шепотіли губи.

Жбурнувши жменю магічних іскор в бік, Маргарет звернула в протилежну сторону. Страх бути впійманою гнав в спину, а небезпека "дихала" в потилицю.

- Іменем Імперії і істиним правителем всього континенту - відчиніть!.. - Затарабанила кулаком в двері першої хатини. Відчайдушність додавало сил і впевненості.

Через мить двері прочинилися і на порозі з'явилася, далеко не молодих років, жінка.

- О, Праматір! - Жінка злякано глянула на неї – невідому особу в темному плащі з імперським гербом золотого дракона в польоті на правому передпліччі.

- Благаю, Вас! - Взмолився нічний гість жіночим голосом. - За мною женуться!

- Тихше! Заспокойся дитя! Швидше заходь! - І гостя сховалася слідом за господинею в світлицю.

Ступивши в невелику господу, вона завмерла важко дихаючи, не наважуючись ступити на освітлене лампою місце. За столом біля єдиного вікна сидів чоловік, очевидно, господар дому. Перед ним стояла миска з не смачною, на вигляд, кашею, а в кутку за ним гралися троє малих дітлахів, старшому було щонайменше п'ять, а молодшому не більше двох. Всі чотири пари очей втупилися в дівчину, яка вже зняла каптур. Вона вмить оцінила статки цієї сім'ї - люди жили бідно.

- За мною женуться. - Пояснила, намагаючись бути спокійною, а далі губи мовили протилежне думці. - Вбережіть моє дитя, прошу! А я відверну їх увагу від вашого дому. Через кілька днів я прийду по нього.

- Ти Джерело? - Запитав чоловік, обличчя котрого посікли дрібні зморшки. Він вдивлявся в глибину її очей і вона ствердно кивнула.

- Мені потрібно лише вирватися з лап тирана. - Господар, роздумуючи, повільно кивнув, і з натяком опустив очі в півпусту тарілку, а потім повернув погляд назад гості.

- Ось! - Марго похапцем зняла з себе підвіску з великим алмазом. - Коли повернуся за сином, я віддячу вам за добро, і візьму вашу сім'ю під свою опіку.- З печі почувся стогін і молода біглянка скорчилася від болю.

- Дочко, я зараз! Потерпи трішки. - Озвалася господиня, і звернулася до гості. - Давай дитя. Я обіцяю з твоїм сином буде все гаразд, я видам його за свого внука, якщо хто прийде. А ти –біжи щосили.

Біглянка швидко щось прошепотіла над своїм дитям, торкаючись долонею його чола і, віддавши малюка господині, кинуласязв двері.

- Тримай! - Гаркнула на старого жінка й вискочила в сіни слідом за Маргарет.

На мить Марго відчула присутність сили, та розбиратися було не на часі. Вона лише востаннє озирнулась на тісну, єдину світлицю в старій халупі, і вискочила під зливу.

- Дочко! - Схопила стара її за лікоть, коли вже була за дверима будинку. - Як тебе звати?

- Маргарет. - Поспіхом відповіла їй.

- А дитя?

На язиці крутилося справжнє ім'я хлопчика, та секунду подумавши відповіла подароване Незнайомкою.

- Сабір! Сабір з роду Саян. - Щось всередині змушувало затриматися. Схаменутися!.. Повернутись і забрати дитя...

Досі невідомі материнські почуття взяли верх і з очей молодої мами потекли рясні сльози, зливаючись з прісною водою з неба.

Поспіхом знявши свій єдиний перстень-захист вклала в руку господині двору. - Ось, візьміть цей перстень. Він допоможе йому згадати ким є насправді. Це на випадок, якщо я затримаюсь. Тримайте його біля Сабіра, але не одягайте на нього, поки не прийде час... Збережіть його... Якщо не я, то прийде батько. Рейн Ернс. Ви впізнаєте. Більше нікому, чуєте? Нікому не віддавайте мого сина! Лише йому. Запам'ятайте це ім'я...

- О, Праматір! - Прошепотіли старечі губи. Хай живе маленький Ернс і його батьки. Я вбережу твоє дитя навіть ціною свого, дівчинко.

Маргарет з вдячністю ступила в зливу...

Вовче завивання було близько.

Вона знову сипнула вогняні іскри, й кинулася в біг у напрямку ймовірного кордону. Надіялася лише на власну швидкість і зливу, котра змивала всі видимі й невидимі сліди, перешкоджаючи переслідувачам.

Ось за невисоким пагорбом замайоріло щось схоже на магічно виставлений бар'єр. Туди!

В пам'яті спливла розповідь Ергеля – можна опинитися одразу в потрібному місті, варто лише знати його назву і хоча б одне з найменувань вулиці чи конкретної будівлі, тоді магія пропустить запрошеного. Та в свідомості спливла лише столиця. Вона на бігу вигукнула просто в простір – Керсгін. За спиною почулося протяжне "ау", та невидима стіна вже пропускала її крізь себе.

Мить, і пагорб серед відкритої рівнини змінився на широку центральну алею, осяяну тисячами маленьких вогників. Довкола ні душі. Ліхтар-поводир, що з'явився ні звідки, опустився на рівень її очей і рясно замиготів. Марго глибоко вдихнула солонувате нічне повітря і торкнулася світлячка, який відразу зреагував на дотик.