3.2

...

-Дейнеро!!! - Почувся страшний рев його дракона і жінка миттю підхопилася з ліжка.

"Це таки сталося!" - Майнула здогадка. Одягши перше, що потрапило під руку, вискочила у пустий коридор. 

Двері в покої Маргарет були відчинені навстіж, та в кімнатах – пусто.

- Де вони!? - Заволав несамовито Тріальд. - Де Маргарет з дитям? Де сама Шейна!?

- Й-я н-не знаю... - Пролепотіли жіночі губи. Вона була налякана: повіки раз по раз кліпали, погляд то і діло шастав по кутках кімнати. 

Дейр стомлено опустився на край ліжка, потерши чоло руками.

- Якщо з дитям щось станеться нам обом не жити. - Мовив в розпачі.

- Я не винна! Присягаюся своїм життям! - З очей жінки потекли сльози відчаю, а сама вона впала перед ним на коліна, заглядаючи в очі коханого.- Можеш читати мене з самого першого дня її появи в цьому домі! Та я – не винна... - Та той лише похитав головою.

- Хто була твоя перша служниця до Тали?- Та жінка лише смикнула плечима. - Згадай її! Це необхідно, аби дізнатися хто зробив пожежу.

- Пожежу!? - Її очі ще більше збільшилися та вона кивнула.

- Я на пошуки Маргарет з дитиною. Будь у своїх покоях, у двір, сад не виходь і Талу до себе не підпускай! - На ходу дав розпорядок лорд і намить затримався в дверях спальні. - Бережи себе і сина, дружино. - Це була єдина фраза яку він сказав з теплотою в голосі і зник з її очей...

ЗВІСТКА. АННА

Анна з пекучим жалем дивилася у відчинені балконні двері, з останніх сил стримуючи емоції із почуттями. Світла простора кімната здавалася темницею, а магічні співи тутешніх пташок - невидимою зброєю по оголених нервах.

"Все добре. - Заспокоювала себе жінка, намагаючись виглядати спокійною. - Ми справимося, адже ми сильні..."

Їй хотілося кричати від болю, та розуміючи наслідки, вона лише міцніше обійняла себе за плечі. Чиїсь пальці ледь торкнулися її плеча і жінка повернула голову.

- Аріане! - Вона кинулася Дракону в обійми. Міцно притисши принцесу до своїх грудей, він ніжно прогладив її розпущене волосся. - Як так сталося? Як взагалі вони там опинилися?

Чоловік відчув як по обличчю Анни потекли сльози. Комок і в самого підкотив під горло, а підготовлені слова застрягли на язиці. Він відчував її біль, знав цю важкість - втрату рідної людини. І вже не знав чи казати ще одну звістку. Як вона вплине на неї?

- Я не знаю. - Відповів нарешті. - Анно, вибач, та я змушений буду покинути тебе. Маємо ще одну звістку... - Вона підвела голову аби виразно подивитися в його змарніле обличчя. - З маєтку Тріальда.

-Що?

- Він знищив Деміана. - Тепер в її очах читався ще і страх, та не сказати істиної причини відльоту до Лорда не зміг. - Та це не головне. Зникла Маргарет із народженим сином. Ми з Дейрем летимо на їх пошуки.

Саян аккуратно звільнилася з його обійм. В голову лізли дурні думки.

- Хто інформатор!? - Запитала вимогливо здавленим голосом. Та Ернс відповідь лише похитав головою. - Ти знав з самого початку що Маргарет там, у нього, і нічого не зробив для того, аби звільнити її з лап нестримного підлого ящіра! Навіть коли дізналися що вона вагітна!

- Вона там залишалася в безпеці. - Тихим проникливим голосом мовив чоловік, та це не подіяло.

- А тепер, коли вона в небезпеці, невідомо з ким і де, ти вирушаєш на її пошуки!? На пошуки загубленого Джерела!? Адже цього можна було уникнути! - Не всилах більше стримувати біль, вона відсахнулася від його намагань обійняти. Вона знала, що цим спричиняє йому біль, але в цей момент були лише свої почуття і емоції, які з неабиякою силою нахлинули на неї.

Розвернувшись від свого наставника, швидким кроком попрямувала через весь кришталевий зал в протилежну сторону своїх покоїв. Сльози відчаю і страху рікою хлинули назовню. Вийшовши на обрив до водоспаду, Саян дала волю емоціям...

...

"Де ти, Маргарет?.. Де ти?.."- Шелестіло листя вустами Наступниці, зриваючись від нестерпного холодного вітрюгана. Та від буревію лише прикривались рукавами, час від часу стишуючи ходу меринів аби ті не збилися зі шляху.

- Там має бути заїжджий двір! - Крикнув дебелий чолов'яга вказуючи рукою трішки осторонь горизонту що попереду. Гірські хребти, по яких спускалися пара трійка воїнів в темних плащах, хоч і були низькими та з них відкривався хороший обзор широких просторів. На його рух, вершник що їхав поруч лише кивнув, не бажаючи перегукувати бурю. Важкі краплі холодного дощу просочили одяг путників до нитки, та по них і не скажеш що вони промокли, всі шестеро трималися в сідлах з рівною осанкою, вертячи довкола головами.

- От... він. - Грім що щойно гримнув на всю округу, заглушив собою частину фрази іншого воїна, а блискавка змусила взагалі зупинитися, та той все ж продовжив надривати своє горло, не звертаючи ніякої уваги на природні намагання його заткнути. - Я не думаю що ми їх тут знайдемо! Давай краще туди! - Він теж вказав кивком в ту ж сторону що і передній вояка і високий чоловік примирливо махнув рукою погоджуючись.

Вже через кілька хвилин вони були в низинах гір, а ще через пів години прибули до придорожнього двору "Гостинка", де їх зустрів місцевий конюх.