1.4

АННА 

"Мамо!.." - Почулося далеке в підсвідомості, і розійшлося відголоссям, ніби у величезній пустій залі.

"Де я?"- Намагалася запитати у пустот. Вони тисли, нависали з усіх сторін, заважали дихати своєю темрявою. 

Було відчуття ніби її тримали на руках, кудись несли, та тіло ніяк не реагувало на всі намагання поворухнутися. Проте з кожним невідчутним рухом, опускалася глибше – ніби в прірву самого Морока. Темне бездонне провалля не закінчувалося, здавалося пусткою, де з кожною хвилиною ставало все зябкіше, ще і мокро.

"Що це?"- майнуло щось схоже на думку, та в наступну мить знову стало занадто тихо, а всі чуття кудись пропали. Нею знову заволодівав чи то сон чи то втрата свідомості...

"Анно... Кохана..." - Знову увірвалися чиїсь думки в підсвідомість. Скільки пройшло часу в забутті вона не знала. Та чиїсь думки злякали. "Кохана? - що значать ці слова? Вони якісь дивні. Вимагають уваги... довіри... прислухатися..." Проте чий був голос вона не знала. Але намагалася щосили ухватилася за це відлуння яке хвилею пройшлося по тому ж темному холі.

Блукаючи темними просторами не відчувалося зовсім ніяких змін, та от щойно майнуло щось дивне. Тепло поширилося це було аж надто приємно. Захотілося такого знову. Кинулася за ним, та непроникна темрява не залишила надії... Знову провалля і... холод. Тільки дикий, крижаний від якого хочеться втекти... Ось воно забуття...

"...амо... е... ж ти...? ...потрібна!"- Далеким, ледь чутним відлунням пробилося крізь товстий шар пітьми.

"Потрібна?- що це? Звідки? Хто мене кличе?" Невидимий рух темного марева змусив зосередитись, прислухатись і озирнутися назад себе – в сторону звідки докотилося відлуння. Темінь виїдала очі змушуючи повернути в потрібному їй напрямку. Було надто важко противитись пітьмі, та щось змушувало повернути назад: туди, звідки прийшла. Заплющившись, крізь силу ринула в морок. Ось майнув ледь відчутний бар'єр, що відділяв чорноту від чогось іншого, такого сильного і магнітного.

"Хто я?" - Прокралося питання, змусивши затриматись на місці. Завмерла. Відчула вже знайоме липке занурення у сон і вже хотілося віддатися йому, так ні ж! Цікавість зупинила. Розплющила повіки аби побачити уже зовсім не страшну пітьму. Морок густо сіявся навкруг смердючим димом а раптовий дитячий голос нізвідки змусив зжатися, заціпеніти.

- Ти маленьке створіння яке кориться мені. Лише мені. І більше нікому. - Мовило безстатеве дитя й тихо засміялося.

"Мамо!.. амо... амо..."- Прокотилося відлуння доволі знайомого тембру, ніби десь за рогом.

"Що таке "мамо"?"- Запитала в дитини думкою, дослухаючись до відголосків.

-Не слухай його. Це не для твоїх вух. Гайда гратися!.. Знайди мене по голосу моєму і ти побачиш мій світ... - Грайливе дитя посунуло вглиб, затягуючи увагу за собою, однак... Ледь чутне тепло війнуло з іншої сторони і його хотілося спіймати. Побачити яке воно. Що ним було?

-Анно, не відставай! - Долинуло з протилежної сторони нетерпляче дитяче.

"Анно?"- Запитала сама в себе.- Що є "Анно"?

- Ти не можеш мене залишити тут самого! - Раптове капризне відбилося неприємним гуркотом від темряви і влетіло противним тембром у самі вуха. Довелося зажмуритись, але в останню долю миті відбився ледь жевріючий спалах світла попереду. - Ходімо, нас вже чекають!

"Так, ходімо..."- Ніби й погодилася, а сама схвильовано подалася туди, де щойно майнула іскринка.

- Ні!!! - Почула грубий, насичений злістю невідомий голос невідомо кого. Але втриматись на місці вже не змогла. Дивна сила тягнула до себе, туди, де морок не такий щільний. Ось обриси тіней, що снують поперед неї. Вони рухаються невпинно, швидко, і навіть полохливо. Але на зміну їм приходить дивне занурення в тягуче маревне похмілля.

"Це сон! - Усвідомленість провалля лякає, але вдіяти нічого не в змозі. - Ні! Ні-ні!!!" Провалля...

Раптовий дивний шурхіт торкнувся свідомості.

- Хто ж ти дівчинко? - Тихе. Зовсім поряд. Не знайоме. І ніякого тобі відлуння.

"Чому я це чую?" - Поставила сама собі питання і побачила щось схоже на світло, яке було не так вже й далеко, всього кілька десятків кроків...

"Ось воно. Залишилося ще зовсім трішки - кілька кроків... - Та світло знову почало віддалятися. Ні!"- Крикнула в порожнечу, що затягувалася темним простирадлом і...  Яскравість засліпила своїм раптовим різким сяйвом.

Світло потягнуло її до себе ніби магнітом. Тіло рвануло настільки сильно, що пройняла біль в попереку та змусила сісти.

Перш за все підняла руку аби прикритися від яскравого сонячного проміння, що проникало в кімнату густими потоками. Велике за розміром небесне світило затрималося прямо навпроти величезного, відчиненого навстіж вікна, по праву сторону. Сонце неначе спостерігало за її діями. Невагомі ситцеві білясі хмаринки пропливали просто перед вікниною в рівень підлоги. Кілька миттєвостей просто звикала до неслухняного тіла. Очі натрапили на перстень на середньому пальці власної руки і в голові в мить вималювалися всі пережиті події до останнього вибуху. Згадався навіть бій драконів у нічному небі. Довелося забрати руку від очей та роздивитися незнайому кімнату.

Попри присутність величезного тіла нерухомого ящіра, зір ковзнув по шовковим простирадлам, молочного кольору, сукні, яка зараз була на ній і більше походила на спідню сорочку, та повільно піднявся до стелі. Високий балдахін тримав на собі посріблену органзу, яку підбирала срібна нитка біля колон, що власне й давало змогу роздивитися все навколо. По інший бік ліжка стояв не малих розмірів стіл зі стопою якихось потріпаних фоліантів, та два стільця. Останні взагалі не вписувалися в інтер'єр. Відчинені навстіж балконні двері, як і вікна, разом із сонячним промінням мали б впускати свіже повітря, та натомість відчувалася лише задуха від надлишку чужорідної магії. А спів птахів взагалі був якийсь штучний, ніби його придумали і наспіх оживили. Два дальні кутка навпроти прикрашали великі статуї з гірського кришталю у вигляді дівчат з довгим волоссям і вогняним кристалом в руках. Вони чимось нагадували обох її доньок – Крістіану та Маргарет. Складалося враження, що по їх косах струменем б'є вода та протікає вогонь, переливаючись, навпроти сонячного проміння, всіма своїми барвами. Світлі тони решти меблів та портьєр позитивно впливали б на сприйняття реального, якби не дракон, що пластма розкинувся біля ліжка лічоруч.