Пролог

Буревій не вщухав вже понад три доби. Нічне чорне небо раз по раз розрізали криві блискавки, торкаючись гострими краями землі. Вітрюган розгойдував безлисті крони лісових велетнів, а ті в свою чергу норовили вибрати очі кожному, хто до них поткнеться.  Через сильний дощ розмило всі дороги та стежки. Та замість стишити свій гнів, природа з люттю насідала на єдину тінь, що невпинно пробиралася крізь хащі вглиб лісу, віддаляючись від найближчого схову. 

Звуки громовиць лякали, а густа темінь не дозволяла далеко бачити, і лише спалахи посеред неба, хоч трішки, на якусь мить, освітлювали невідомий шлях. 

-Каррр! 

Низько, над самою головою, пролетів ворон, змусивши пригнутись до землі, але варто було вирівнятись, як з гучним тріском поруч впало височенне дерево. Сили природи остаточно перегородили шлях. Замешкавшись всього на мить, щільніше закутавшись у плащ і натягнувши ще нижче каптур, міцніше притисла  до грудей свій згорток.  Довелося кинутись в обхід кроні. Вже через кілька десятків кроків була на узліссі. Але ж хіба в таку темінь щось розбереш? 

Чергова раптова блискавка на мить осліпила, а наступний крій неба попереду на горизонті дав можливість побачити місце знаходження – навпроти, через пів милі, хутір. Тепер шлях був очевидним.

Раптовий, далекий звук позаду змусив перейти на біг вже не переймаючись ні плащем, який вислизав з руки, ні краплями дощу, які так і лили в обличчя.

- Допоможи Праматір! Вбережи моє дитя! - Тільки й шепотіли губи...