Не хмурь бровей из-за ударов рока,
Упавший духом гибнет раньше срока.
©️О.Хайям
Середньостатистичний. Буденний. Такі епітети можна підібрати життю переважної більшості людства. Ну, а вона ні не виняток. Не ходила до садку, закінчила школу, потім університет. Ще під час навчання проявила себе з кращої сторони, що зумовило в перспективі відсутність проблеми з працевлаштуванням. Вона була з людей, яким кажуть щастить. А люди люблять тріпати язиками не знаючи подробиць. Просто природня організованість допомагала їй, не зважаючи на малий досвід роботи, в неї ніколи не було квартальних "завалів". Паперова робота ніби зникала з її столу щойно з'явившись. Тому вона швидко досягла посади заступника прокурора. Але заздрісників вона не мала, її мало цікавила їх наявність, тому якби вони й були вона б не знала. Чому не нажила ворогів? Просто так. Вона не була з амбіційних людей, просто робила поставлені задачі, а як заведено в суспільстві: кадрова політика любить спокій. Колеги її любили, бо вона вміла слухати, допомогти в будь-якій справі. Суцільних білих смуг не буває навіть на дорозі, бо вони затираються. Чому ж в житті вони мають бути кришталеві? Сірі плями спокою її життя створювала улюблена родина. Ні, це не художній прийом. Сім'я була для неї цінністю. Господарські якості матері в поєднанні з вмінням батька бути лідером вона вночі вписувала в сценарій її шлюбу. Сестра була вічним її занепокоєнням, але їх стосунки не були напруженими, це суто переживання старшої сестри. Проблеми з віком переростають в цікавинки. По суті цікавинка їх родини полягала в матері, котра надмірно хотіла щастя для своїх дочок. Тому одна пішла продовжувати бухгалтерську династію, щасливо вийшла заміж півроку тому та активно працює в напрямку створення статусу бабусі для власної матері. Щастя тривало до того моменту поки батьки не зрозуміли, що якість батька до підкорення матері через безмежну любов передалася генетично лише одного разу. Перший млинець недомісили, тому-то попри повагу та любов до батьків, старша дочка нерідко не сприймала методи впливу, а часто дія викликала навіть опір. Рішення піти в юридичний викликало швал емоцій, куди додавали ще тиск в бік совісті за рахунок того факту, що меншій сестрі подається не вірний приклад. Та що там, кожне рішення заперечувалось цим прикладом. Час йшов, кути округлювались. Але палкою в колесах жигулів материного характеру став факт патологічного нещастя в особистому житті старшої дочки. Перший хлопець поклав в багаж її досвіду пакет з ненавистю до насильства, другий до зрад, третій теж виявився дурнем. Хто зна можливо тому-то так добре вона вправлялася в роботі, бо не шукала реалізації в інших сферах. Рибка, яка чекала її вдома не вдарила б у спину і цей фундамент під ногами їй такою мірою подобався, що сварки з матір'ю навіть не засмучували її.
...
Ранок починається не.. не треба мені цієї популярної фрази. Він почався з кави. Той день віщував щось нове, напевно знаєте цю ніч перед важливою справою, коли ти ліг спати вчасно але вся голова в думках. Так було й тут. Вони проговорили всю ніч. Діти казали вони. Не вгадали.
Все почалося давно: він жив у бабусі літом, сусідкою була вона. Гралися та й нічого ніби не звичайного. Зі сторони. А життя ніби не йшло поза літом, садок, школа і все прекрасне трьох місячної протяжності.
Її матір на початках не цікавилась, брат з ним ходив, то й мала підбігла. Турбувати стало це лише в школі, ну бо ж куди - вона у п'ятий він десятий, а всерівно щось має до неї. Заборонити не вийшло, але боротьба тривала не довго. Він вступив у ВУЗа дальнього, годин зо п'ять машиною. Юху не відбулося. Хоч і менше спілкувалися, але вона виросла спілкуючись з ним ввечері. Довше двох днів не пригадує історія тієї квартири без його дзвінка. Нехай хвилина, нехай дві години але були.
Оце приперло його ж. Думка така сіялася часто того літа, ще одного літа. Сімнадцять їй тоді булося. Приїхав, квіти, все чудне. А їй не треба, їй не варто аби побачити, сказати в очі той привіт. Отак екзамени всі склала туди куди поїхав він, було все ясно всім давно. Та офіційний відлік вже пішов опісля. Вступила.
Дзвінок. Відкрила. Він стоїть. А потім кава, та яку вже описала. Пилася швидко, бо ж дорога. Змиритися не міг, що житиме не в нього, але вкрадати молоді гуртожитські літа не хтів, хоч в грудях запал власницький не потихав. Сміялась, говорила, спала. Отак пройшла дорога.
Вона місто знала з оповідей майже кожен шмат асфальту, фото всякі бачили ті очі. Але заїхавши все ж здивувалась. Вона чекала не стандартних, ендорфінних вражень - отримала безпечне відчуття. Смішним тоді це все здалось.
В гуртожитку були вже майже у вечірнюю годину. Завезли речі. "Ось початок" - заплющила тоді вона так очі.
Дарма що сталось їх заплющити тепер з інакшими думками. Ці всі історії типаж однакового змісту - що завтра знати ти не можеш. Що буде завтра певно вже й не взнає. Лежить прекрасна, ллється сполучная неї рідина. На стінах, сходи, вся площадка, ба навіть стеля повністю нагадують "М'ясную лавку". Як початок два місяці тому вивернутися зміг у думку - "тут і буде мій кінець"?
...