Дуже близькі контакти максимального ступеня

Життя хлопців з Яблунівки, Вадима та його друга Гришки на прізвисько «Мациклєт», рідко коли минає без пригод. Одного, здавалось б, звичайного літнього ранку вони вирушають до знайомого дядька, сусіда Гришки, щоби взяти човна і трошки покататись у плавнях… Це мав бути цікавий і насичений день. Але насправді день видався ще цікавішим — герої матимуть справу з такими подіями, у які вони б нізащо не повірили, якби не опинились у самому епіцентрі! Буденний день стане захоплюючим і фантастичним. Що це буде? Які пригоди? Що такого особливого в псі дядька? Хто він насправді, той дядько? І до чого тут прибульці? Про все це читайте в оповіданні «Дуже близькі контакти максимального ступеня».

У тексті є: літо, друзі, село, пригоди, фантастика, сутичка, спецефекти, ефектні кидки крізь стіну, трудовик, який усіх врятує.

Йдемо по човен і нічого не підозрюємо

То був перший день канікул, на який я мав великі плани. Напередодні, прийшовши додому з порожнім і забуцаним наплічником (такий у нашого класу був ритуал — буцати портфелі наприкінці навчального року), я трохи потусив у дворі, а потім до пізньої ночі засів за перегляд телевізора. Дивився все — від новин до «Поле чудес», кількох серій «Далекобійників» і якоїсь містичної муті, яка йшла уже ближче до опівночі в рамках меланхолійної програми «Імперія кіно». Ліг спати пізно, з утомленими очима, але з відчуттям того, що одна із моїх мрій, а саме безлімітно дивитись телевізор, яку я плекав весь навчальний рік, здійснилась. Добре, що тепер можна поспати і дрихнути скільки заманеться, ніхто мене не розбуркає…

Однак на ранок наступного дня, ще крізь сон, я почув, як хтось кличе мене противним голосом. Спочатку я подумав, що то такий сон, пірнув під подушку, але оклик пролунав знову, і потім знову, ще сильніше і ще противніше. Я сів на ліжку із заплющеними очима та прислухався. Дійсно, мене хтось кликав. Гришка… Тільки він може припхатись так рано і дерти горлянку в мене під двором. Чи це не він? Я прислухався, очікуючи почути гавкіт Хруща, але той мовчав. Хай йому грець, це точно Гришка, Хрущ гавкає лише на чужих людей і майже на всіх котів.

Я сидів на ліжку, уже запхнувши одну ногу у в’єтнамку, щоб вирушити на вулицю, але раптова тиша, накладена на медитативне цвірінькання пташок, сон, який так не хотів мене відпускати, знову склепли мої повіки, і я закімарив, сидячи на ліжку, з одним капцем на нозі. Була слабка надія, що Гришці просто набридло кричати і він пішов додому, але я, звісно, помилявся — через пару хвилин у двері загупало. У сусідній кімнаті почала соватись мама. Цей чувак на літеру «м» скоро все село розбуркає! Я важко зітхнув і став мацати ногою другий капець.

Гришка стояв на порозі моєї хати зі дещо понурим виглядом — йому і справді набридло мене гукати. «Пашлі», — сказав він замість привітання. «Куди?», — запитав я з ледь розплющеними очима. «Ну на човні кататись, — сказав Мациклєт. — Ти ж сам хотів». «Ти десь човен надибав? — запитав я, намагаючись відкараскатись. — Може, пізніше? Може, завтра?» «Та не гони, пашлі, — обурився Гришка. — У дядька Василя візьмемо. Це мій сусід».

Через якихось п’ять хвилин ми вийшли з мого двору. Тільки-тільки розквітав погожий літній ранок, сонце ще не пекло, а на споришу біля дворів лежали великі краплі холоднючої роси. Село давно не спало — люди, прокинувшись з півнями, дали їсти худобі і тепер займались різними дрібними справами у дворах — то тут, то там було чути приглушені удари молотків, човгання пилки чи гримання відер.

Ми минули кілька будинків. Гришка ішов попереду і мовчав, що на нього взагалі було не схоже — скільки я його пам’ятаю, він постійно щось віщав, немов радіо «Промінь», розповідав якісь цікавезні історії, співав пісні чи просто матюкався, а тут мовчав. Дивно це. І взагалі він сьогодні якийсь не такий, як завжди. Змовницький і таємничий. По-змовницькому таємничий. Точно щось задумав чи знає якусь таємницю. Я думав, як би в нього це спитати, але не вигадав ніякого хитрого запитання.

Продовження тут: https://booknet.ua/book/duzhe-blizk-kontakti-maksimalnogo-stupenya-b426553