Ніколи не жартуйте з яблунівськими бджолами!

За будь-який злочин завжди настане покарання, і його можуть здійснити такі мирні, на перший погляд, комашки, що приносять мед. Хлопець Гришка на прізвисько «Мациклєт» вирішує якось накрасти металу у дворі на околиці села, де немає ні псів, ні сторожа, лише з десяток вуликів… У результаті місце злочину перетворюється на пастку, зловмисний вчинок — на урок. Чи засвоїть його наш головний герой? Читайте про це у цьому творі, де є місце не тільки моралізаторству, а й сільській атмосфері, пригодам, гумору і трішечки трилеру.

Гришку-Мациклєта в Яблунівці знають усі. Та, якщо чесно, у нас у селі дуже мало людей, не знайомих між собою. Ну як мало — взагалі немає. Гришка ж був на особливому рахунку, бо тільки хтось із села бачив його на вулиці, так відразу подумки почав згадувати, а чи зачинено курятник, а чи не стоїть десь у дворі самотньо бідон… Ну любив Гришка це діло. То в когось по городу полазить (полуниці скуштує чи молодих огірчиків «перебере»), то яблук назриває (в чиємусь саду), а бува, якщо нагода випаде, то і чужі рибацькі сіті перевірить.

Гришка в цьому плані був різностороннім талантом, але головна його «спеціалізація» і любов була незмінна: метал!

Що тільки не робили з Гришкою, як тільки не намагалися відучити лазити по чужих дворах! Дід з бабою читали лекції, зачиняли в хаті, але Гришка, відсидівши «строк», згодом повертався до своєї нелегкої справи.

Яблунівці ж швидко від теоретичних напучувань перейшли до радикальних дій — звертались до директора школи, а потім почали викликати міліцію.

Останні пару разів приїхали, грозили Гришці колонією, але той, як зазвичай, мовчав і ніколи не пристав на «чисте і щиросердне», чим і зберіг собі свободу, бо фактів його причетності до пропажі тієї чи іншої залізяки не було. Мациклєта «за руку» так ніхто і не спіймав, але всі знали, що метал тягає саме він.

Хтозна, скільки б ще тривало те металеве розбійництво, якби не трапився один випадок.

Було це минулого літа. Дні стояли надзвичайно спекотні — температура повітря вдень рідко коли опускалась нижче +32. Навіть ввечері повітря було немов тепле молоко, і лише ніч приносила таку-сяку прохолоду. Для Гришки така погода була особливо поганою: окрім того, що сам він страждав від спеки, як і інші, та ще й він не міг вкрасти бодай якусь занюхану каструлю, бо вночі, коли подібні … акції проводити якнайкраще, село не спало.

Яблунівці довго сиділи під нічними зорями, насолоджуючись бодай якоюсь прохолодою, школярі та просто молодь ходили в клуб, в оселях були навстіж відчинені вікна. З вулиці лунали кроки, сміх чи веселі молодечі голоси, і після них навіть у дворах було чути запах духмяних парфумів. Трасою періодично проносились машини, а в різних кінцях села, в різнобій, басом, тихо чи сонно та ліниво гавкали пси. Вони, якщо і затихали, то на мить, щоби потім, немов по команді, продовжити гамуватись з новою силою. Яблунівці грішили на лисиць, які могли лазити городами, але ніяких лисиць не було — собаки просто віддавали всю енергію, яку накопили лежачи без діла весь спекотний липневий день…

Гришка це слухав і відчував тяжкі душевні муки. Так мине літо, і він … Ну того… Залишиться ні з чим.

Коли надія майже згасла, і Гришка зовсім зневірився, доля змилувалась і нарешті піднесла Мациклєту такий подарунок, який він запам’ятає на все життя.

***

Гришка саме повертався з річки і враз встав, немов його з відра облили.

Це було біля того двору біля річки, який стояв мало чи не за кілометр від Яблунівці. Велика неоковирна хата (решти свинокомплексу, який тут був колись), невеликий, але охайний дворик за такою нічогенькою огорожею з сітки-рабиці. У дворі — присадкуватий погріб, невеликий, ледь похилений сірий сарай з дрібних дощечок і пасіка вуликів на десять. За двором, майже до самої річки — яблуневий сад.

Але у дворі було ще щось. І саме воно змусило Гришку завмерти.

Біля вуликів лежав справжній скарб!

Різні бруски, смужки, залишки сільськогосподарського реманенту, величезні листи жесті, масивні труби, кругле, квадратне, продовгувате, ціле, поламане і зовсім ржаве.

Метал! Ціла купа металу!

Гришку, немов паром, прямо обдало хвилею захвату. Щось подібне, мабуть, відчув Аладін, знайшовши магічну лампу. Стільки металу! І так близько. Перелізь через сітку, ступи кілька кроків — і він твій…

Щоправда, була одна складність. Сторож. Або ж сам господар. Чи пси. Пара масивних алабаїв чи швидка та злюща вівчарка. Хтось обов’язково мав це все охороняти.

Гришка чудово розумів, що ні метал, ні пасіку ніхто просто так не кине, особливо у такому віддаленому від цивілізації місці.

Але ж чому так тихо, хай йому?

Може, господар понадіявся на свою високу (насправді не дуже) огорожу? Чи вона під струмом? «Та шо за бред?» — подумав Гришка, але все ж обережно доторкнувся до рабиці. «Тьху, голяк…» — сплюнув хлопець.

І що робити? Розум підказував, що тут якась фігня і краще стороною оминати цей двір, злодюжницька душу раділа і прямо кричала в саме вухо: «Ну чого ти стоїш? Давай, стрибай через огорожу, хватай, тягни, тягни і хватай!»