Останній яблунівський тиранозавр

Одного разу влітку двоє хлопців років одинадцяти, Вадим та Гришка на прізвисько «Мациклєт», вирушили на колгоспне поле, щоби трошки «позичити» там гороху. Але, як виявилось, на полі вони не одні. І це не сторож чи інші пацани, а велетенський доісторичний ящір, котрий ніби зійшов з фільму «Парк юрського періоду». Що буде далі? Чи виживуть наші герої? І чи взагалі — правда це чи ні? Про все це ви дізнаєтесь, прочитавши оповідання «Останній яблунівський тиранозавр», яке у 2020 році посіло третє місце в конкурсі “Open World”.

_____

Канікули лише почались, а ми з Гришкою (ну той, якого «Мациклєтом» прозивають і що метал краде) уже сходили рано-вранці на рибалку, покатались на човні, поїли немитих вишень з чужого саду (якщо що, то це була не моя ідея) і десь у суботу, повертаючись з чергової ранкової зорьки, Гришка запитав: «Чув новость?». «Нє, а шо?» — запитав я. «У Гайтавера дівіді-плеєр появився!» — гордо сказав Гришка. «Серйозно?» — не повірив я, позіхаючи. «Атвічаю! — відрубав Гришка. — Я вже був у нього, дивились… Як її? “Бригаду”! Казав, шо можна в суботу ще прийти. Сьодні якраз субота. Пагналі?». Мене, хоча і хилило в сон, але я погодився, бо той «дівіді-плеєр» бачив лише раз, і то здалеку, в райцентрівському магазині, з жалем думаючи, що мені такого красеня ніколи не куплять.

Гайтавер жив в іншому кінці села, у гарному новому будинку, у дворі з єврозабором і великими сталевими ворітьми. Масивну хвіртку прикрашав малюнок вівчарки з роззявленою пащекою і застережливим написом. Гришка ж, не звертаючи на нього уваги, прочинив хвіртку, і не встиг я нічого сказати, як він зайшов у двір, де його відразу збив з ніг великий кудлатий пес. Я вискочив за двір, зачинивши хвірточку, і замість риків та звуків шматування м’яса почув сміх Гришки та підскавулювання собаки. Я привідчинив хвірточку і побачив, що Гришка все ще валяється на землі, а пес намагається лизьнути його в обличчя. «Ай, Тузік, одійди!» — махав руками Гришка, однак собака лише розігралась і, завбачивши мене, підбігла й почала радісно стрибати біля ніг. «Шо ж ти, гад такий, робиш?» — почувся владний оклик з глибини двору і до нас вийшов чоловік, одягнений у камуфляжний одяг, із якимось відром у руці. То був дядько Артем, батько Гайтавера. «Його шо, правда Тузіком звати?» — здивовано запитав я в чоловіка. «Ага… — знічев’я кинув дядько Артем. — Не годиться він для Рекса чи Джульбарса, добрий і дурний, хоча і здоровий, як шкаф. Тільки і стеж, шоб не втік, тоді днем з вогнем не найдеш… Прийшлось табличку повісити, шоби хоча б так боялись».

Тим часом на шум з хати вийшов Гайтавер і став на вході, ледве вміщаючись у дверну коробку. Він позіхав на весь рот і потягувався — видно, ми його розбудили. Відмахнувшись від пса, який підскочив до нього, Гайтавер, не кажучи ні слова, рухом запросив нас у хату. Гришка потер долоні. «Так, і шо ми будемо дивитись? — запитав Гайтавер своїм басом уже у великій світлій залі, перебираючи диски. — Ужаси, мелодрами, бойовики ось єсть з Ван Дамом, серіал “Спецназ”, “Парк Юрського періоду”, “Звєздниє войни…”». «О, давай про динозаврів!» — мовив Гришка. «Не вопрос!» — знову лаконічно кинув Гайтавер і почав розкривати коробку з диском своїми величезними пальцями-сардельками.

І ми сіли дивитись фільм. За вікном тим часом сонце сховалось за хмарки і почав накрапати дощ. Я, майже втонувши в м’якому кріслі, відчув, що куняю, кілька разів засинав на хвильку, але знавіснілі рики та крики героїв, які постійно тікали від доісторичної тварюки, швидко приводили мене до тями. «Ух, круто! — сказав Гришка, коли на екрані з’явились титри. — А ще єсть шось похоже?». «Друга часть, — кинув Гайтавер, ліниво розвалившись на дивані. — Але давайте вже завтра, мені ще … комнату прибирати». Гришка з жалем скривився, але підвівся, пообіцявши, що ми обов’язково прийдемо завтра. «І шо його робити зараз?» — запитав я, коли ми вийшли з хати. Гришка на мить завмер і, трошки покусавши задирку на брудному пальці, сказав: «О, а пішли на горох! Тим більше, дощ уже пройшов!».

Коли ми йшли вулицею, про дощ, який пройшов буквально хвилин десять тому, свідчила лише роса на траві, навіть калюж не було, а під деревами виднілись сухі плями. Сонце почало смалили ніби з подвійною силою.

• А далеко те поле? — спитав я, коли ми вийшли з Яблунівки.
• Та нє, ще півчасика чапати, може час, — відказав Гришка, хвацько спльовуючи на дорогу. — Горох там, я тобі скажу, просто пєсня! Я от недавно ходив, так, мабуть, два часа там пасся, а потім додому нагріб пакетяру.

Ми пройшли місток, трійко рибаків, які сумно дивились на поплавки в каламутній воді, минули Вишнівку і нарешті вийшли на безкраю місцину. Тут Гришка помітив у траві принесений вітром мішок і відразу забрав його собі. «Гороху додому наберу опять!» — сказав він, радіючи, як мала дитина, і не особливо переймаючись, що було в тому мішку раніше.

І ми пішли далі. Куди не кинь оком — ні будинку, ні душі, тільки давній курган мріє на обрії і раз по раз стовпчиками вигулькують байбаки, які повідомляли про наше перебування коротким свистом. На сонце набігла хмарка, спохмурніло, подув прохолодний вітерець. Гришка співав якусь пісню з «Любе» і розмахував ще порожнім мішком. Так ми минули невеликий ставок, загороджений саморобною загородою з грубих дрючків, і нарешті вийшли до безмежного зеленого моря.

• О, горооох! — закричав, як навіжений, Гришка і з усіх ніг помчав вперед.

Робити нічого — я побіг за ним і зупинився вже біля самого поля. Гришка не збрехав — воно дійсно було величезним. По обидва боки тягнувся горох, зліва зникаючи в безмежності, а справа зливаючись у єдину зелену масу біля невеликого ліска. Гришка тим часом уже господарював — ген його чорна довбешка бовваніла в тому зеленому морі. Він, мабуть, був дуже голодним, бо по-звірячому розривав зубами стручки, вигризав горошини і відразу рвав іще. Я спробував і собі: горох був таким, як треба, — не дуже молодим, коли горошини надто маленькі, але і не старим, великим і несмачним, гідним хіба на суп чи курям на поживу. Горошини прямо танули в роті і я все їв, і їв, відчуваючи в роті приємний солодкуватий смак.

• Ну я ж казав, шо горох зашибісь! — озвався Гришка вже поряд.