Одного разу влітку двоє хлопців років одинадцяти, Вадим та Гришка на прізвисько «Мациклєт», вирушили на колгоспне поле, щоби трошки «позичити» там гороху. Але, як виявилось, на полі вони не одні. І це не сторож чи інші пацани, а велетенський доісторичний ящір, котрий ніби зійшов з фільму «Парк юрського періоду». Що буде далі? Чи виживуть наші герої? І чи взагалі — правда це чи ні? Про все це ви дізнаєтесь, прочитавши оповідання «Останній яблунівський тиранозавр», яке у 2020 році посіло третє місце в конкурсі “Open World”.
_____
Канікули лише почались, а ми з Гришкою (ну той, якого «Мациклєтом» прозивають і що метал краде) уже сходили рано-вранці на рибалку, покатались на човні, поїли немитих вишень з чужого саду (якщо що, то це була не моя ідея) і десь у суботу, повертаючись з чергової ранкової зорьки, Гришка запитав: «Чув новость?». «Нє, а шо?» — запитав я. «У Гайтавера дівіді-плеєр появився!» — гордо сказав Гришка. «Серйозно?» — не повірив я, позіхаючи. «Атвічаю! — відрубав Гришка. — Я вже був у нього, дивились… Як її? “Бригаду”! Казав, шо можна в суботу ще прийти. Сьодні якраз субота. Пагналі?». Мене, хоча і хилило в сон, але я погодився, бо той «дівіді-плеєр» бачив лише раз, і то здалеку, в райцентрівському магазині, з жалем думаючи, що мені такого красеня ніколи не куплять.
Гайтавер жив в іншому кінці села, у гарному новому будинку, у дворі з єврозабором і великими сталевими ворітьми. Масивну хвіртку прикрашав малюнок вівчарки з роззявленою пащекою і застережливим написом. Гришка ж, не звертаючи на нього уваги, прочинив хвіртку, і не встиг я нічого сказати, як він зайшов у двір, де його відразу збив з ніг великий кудлатий пес. Я вискочив за двір, зачинивши хвірточку, і замість риків та звуків шматування м’яса почув сміх Гришки та підскавулювання собаки. Я привідчинив хвірточку і побачив, що Гришка все ще валяється на землі, а пес намагається лизьнути його в обличчя. «Ай, Тузік, одійди!» — махав руками Гришка, однак собака лише розігралась і, завбачивши мене, підбігла й почала радісно стрибати біля ніг. «Шо ж ти, гад такий, робиш?» — почувся владний оклик з глибини двору і до нас вийшов чоловік, одягнений у камуфляжний одяг, із якимось відром у руці. То був дядько Артем, батько Гайтавера. «Його шо, правда Тузіком звати?» — здивовано запитав я в чоловіка. «Ага… — знічев’я кинув дядько Артем. — Не годиться він для Рекса чи Джульбарса, добрий і дурний, хоча і здоровий, як шкаф. Тільки і стеж, шоб не втік, тоді днем з вогнем не найдеш… Прийшлось табличку повісити, шоби хоча б так боялись».
Тим часом на шум з хати вийшов Гайтавер і став на вході, ледве вміщаючись у дверну коробку. Він позіхав на весь рот і потягувався — видно, ми його розбудили. Відмахнувшись від пса, який підскочив до нього, Гайтавер, не кажучи ні слова, рухом запросив нас у хату. Гришка потер долоні. «Так, і шо ми будемо дивитись? — запитав Гайтавер своїм басом уже у великій світлій залі, перебираючи диски. — Ужаси, мелодрами, бойовики ось єсть з Ван Дамом, серіал “Спецназ”, “Парк Юрського періоду”, “Звєздниє войни…”». «О, давай про динозаврів!» — мовив Гришка. «Не вопрос!» — знову лаконічно кинув Гайтавер і почав розкривати коробку з диском своїми величезними пальцями-сардельками.
І ми сіли дивитись фільм. За вікном тим часом сонце сховалось за хмарки і почав накрапати дощ. Я, майже втонувши в м’якому кріслі, відчув, що куняю, кілька разів засинав на хвильку, але знавіснілі рики та крики героїв, які постійно тікали від доісторичної тварюки, швидко приводили мене до тями. «Ух, круто! — сказав Гришка, коли на екрані з’явились титри. — А ще єсть шось похоже?». «Друга часть, — кинув Гайтавер, ліниво розвалившись на дивані. — Але давайте вже завтра, мені ще … комнату прибирати». Гришка з жалем скривився, але підвівся, пообіцявши, що ми обов’язково прийдемо завтра. «І шо його робити зараз?» — запитав я, коли ми вийшли з хати. Гришка на мить завмер і, трошки покусавши задирку на брудному пальці, сказав: «О, а пішли на горох! Тим більше, дощ уже пройшов!».
Коли ми йшли вулицею, про дощ, який пройшов буквально хвилин десять тому, свідчила лише роса на траві, навіть калюж не було, а під деревами виднілись сухі плями. Сонце почало смалили ніби з подвійною силою.
Ми пройшли місток, трійко рибаків, які сумно дивились на поплавки в каламутній воді, минули Вишнівку і нарешті вийшли на безкраю місцину. Тут Гришка помітив у траві принесений вітром мішок і відразу забрав його собі. «Гороху додому наберу опять!» — сказав він, радіючи, як мала дитина, і не особливо переймаючись, що було в тому мішку раніше.
І ми пішли далі. Куди не кинь оком — ні будинку, ні душі, тільки давній курган мріє на обрії і раз по раз стовпчиками вигулькують байбаки, які повідомляли про наше перебування коротким свистом. На сонце набігла хмарка, спохмурніло, подув прохолодний вітерець. Гришка співав якусь пісню з «Любе» і розмахував ще порожнім мішком. Так ми минули невеликий ставок, загороджений саморобною загородою з грубих дрючків, і нарешті вийшли до безмежного зеленого моря.
Робити нічого — я побіг за ним і зупинився вже біля самого поля. Гришка не збрехав — воно дійсно було величезним. По обидва боки тягнувся горох, зліва зникаючи в безмежності, а справа зливаючись у єдину зелену масу біля невеликого ліска. Гришка тим часом уже господарював — ген його чорна довбешка бовваніла в тому зеленому морі. Він, мабуть, був дуже голодним, бо по-звірячому розривав зубами стручки, вигризав горошини і відразу рвав іще. Я спробував і собі: горох був таким, як треба, — не дуже молодим, коли горошини надто маленькі, але і не старим, великим і несмачним, гідним хіба на суп чи курям на поживу. Горошини прямо танули в роті і я все їв, і їв, відчуваючи в роті приємний солодкуватий смак.