Самі собі телевізор

Ну треба ж такому статися! Учора ввечері я, так-сяк зробивши уроки, ввімкнув наш старенький «Таурас» (це модель теліка така) і… нічого не побачив. Тобто звук ішов, але картинки не було. І я, як дурень, хвилин п’ять стояв біля темного екрану, витріщаючись на свою кислу міну і слухаючи рекламу, сподіваючись, що зображення ось-ось з’явиться.

• Ей ти, коробка дурацька, давай включайся! — нарешті сказав я телевізору.
• Спробуй наш «Палмолів Гель» з екстрактом чорної орхідеї! — глибоким голосом відповів телевізор, ніби знущаючись наді мною.

Я покрутив ручки яскравості і контрасту на корпусі, однак нічого не змінилось. Зображення так і не з’явилось, хоча звук, як і раніше, ішов. Я не втрачав надії і продовжив стояти, усе ще надіючись на диво. Тим часом реклама закінчилась і заграла загрозлива музика «Кримінальної Росії». Це ж моя улюблена передача! І не видно ні грецця!

Я сплюнув. Не сильно, але сплюнув. Отак: тьху! І ще дужче скривився.

І мене можна зрозуміти — сьогодні ввечері по «1+1» мали показувати «Ґодзіллу» з Жаном Рено, крутими спецефектами ну і з самою Ґодзіллою. Рекламу цього кіна крутили цілий тиждень, і я її намагався не пропускати.

Але в «Таураса» були свої плани на вечір п’ятниці. Він відпахав весь робочий тиждень, справно показував новини та мексиканські серіали і зрештою вирішив дати відпочити своєму кінескопу.

Телевізор був дуже старий, чорно-білий. Його купив ще мій дідусь у сімдесятих. Дивно, що «Таурас» хоча би в такому стані дотягнув до дві тисячі другого. І що найгірше — його спочатку ніхто не хотів ремонтувати. І Валер’ян, наш місцевий радіолюбитель, і той маленький чоловічок з Буряківки, побачивши ту велику темну коробку, махали руками і казали, що легше купити новий, а це «одоробло» давно треба було викинути.

Мама на це читала цілу лекцію, що вона сама уже викинула б це «барахло» і питала в майстра, «де взяти грошей на новий», бо новий телевізор, мабуть, «гривень триста стоє», а «цей» (мій тато) все «сидить і нічого не робить», а тут «ще й у цього охламона (це вже я) штани порвались» і «де, де його грошей на все це взяти, який там телевізор ви шо».

Мама, звісно, перебільшувала. Ну ладно я фігнею маявся, але тато, хай і перебивався на сезонні роботи, але не був таким запропалим — саме він знайшов Замогильного. Це був чоловічок років сорока, великий, огрядний та мовчазний. Він міг легко працювати десь в охороні братків, бо лякав самим своїм виглядом. Найбільше вражали його кулачищі — здорові і важкі. Вони мені нагадували молоти, і я не хотів би пізнати їхню силу своєю довбешкою.

А от «Таурасу» повезло менше — Замогильний добряче його відлупцював, як тільки приїхав до нас на виклик. Чолов’яга був телемайстром і, як розповідали люди, так починав кожен свій ремонт. Гух, гух! При кожному ударі я аж голову в плечі втягував, і телік навіть стало трошки жалко. Але, на диво, ці знущання дали результат, бо екран, який лякав німотою ось уже днів три, тоді враз ожив і явив світу концерт Поплавського. Ну це краще ніж нічого. Головне — працює!

Замогильний тоді нічого з нас не взяв. Він мовчки сів у свою салатову «Таврію», дивом умістившись у салон, і поїхав до себе в райцентр. «Таурас» справно працював чотири з половиною дні, а коли зрозумів, що Замогильного поряд немає, то в обід п’ятого дня, прямо на диснеївських мультах, звично відрубив екран.

Знову приїхав Замогильний. Та цього разу він більше не дубасив вреднючий телевізор, а зняв його задню кришку та почав щось паяти, і хатою поплив цікавий запах каніфолі.

І два місяці «Таурас» показував картинку, поки сьогодні, в п’ятницю, коли «Ґодзілла» і всі діла, його екран знову не вирубився.

• Козел… — обізвав я телевізор.

А сам подумав: а чи не спробувати і собі побути телемайстром?

І, засукавши рукав светра, я легенько ляснув долонею по верху телевізора. Ні, нічого. Я вдарив ще — раз, другий, аж долоня на мить заніміла. Але я лупонув іще раз, вклавши в удар всі свої сили. Гах! І диво! — на екрані косо блимнуло зображення оперативної групи в шкірянках. «О, о!» — зрадів я і став гамселити телевізор з усієї сили обома руками, щоби, так би мовити, закріпити ефект.

• І шо ти оце тут твориш? — вигукнула мати, заскочивши на звук у залу.
• Та не показує! — сказав я.
• І ти рішив його доламати? — знову вигукнула мати, витираючи рушником руки.
• Я ремонтую… — похнюплено мовив я.
• Маньяк решіл забіть свою жертву голимі рукамі, — доєднався до розмови телевізор.
• Та хто ж так ремонтує! — вибухнула мати. — Брось його к гадам, бо зовсім доламаєш! Зараз батько з городу прийде, будемо суп їсти. Іди мий руки бігом!

Я ще більше похнюпився. Отакий вечір п’ятниці — телевізор не працює та ще й суп їсти. Гірше не придумаєш.

У залу я повернувся уже коли надворі стемніло. Набравши повітря в груди, я знову клацнув вмикачем, сподіваючись, що ця громіздка дерев’яна коробка одумалась. Телевізор ледь чутно загудів і я почув звуки симфонічної музики. Потім до музики доєднався шум літаків. «Цікаво, що це? — подумав я, затамувавши подих. — Невже воно?»

• ТріСтар Пікчерз представляє… Французька Полінезія… Фільм Роланда Емеріха… — заговорив телевізор.
• Так, це… — почав я.
• «Ґодзілла»! — коротко кинув телевізор.