Хлопці не винні

Ця весела історія про дуже кмітливого собаку з людським інтелектом і слонячим апетитом, звичайних хлопців із села, які полюбляють пригоди, голлівудські бойовики по телевізору і смачно поїсти, а також про «нульові», мирну і вже далеку Україну, яка існує тепер лише у пам’яті, в серцях і на сторінках.

____

Гришка десь доп’яв собаку — маленького, кудлатого і страшенно проворного. Та ще і злющого, як не знаю що! Не встиг я зачинити за собою хвіртку, а пес уже дзяволив біля мене, роблячи стрімкі випади до холош моїх штанів. «Одстань, киш, тпфу!» — кричав я на нападника, хвицаючи ногою, хоча це слабо допомагало. Ба навіть навпаки — пес від того ще більше заходився противним гавкотінням.

• Пушкін, фу! — вигукнув Гришка виходячи з хати, і пес відразу замовк, важко хейкаючи.
• Пушкін? — здивувався я. — А чого Пушкін?
• Та кудлате воно, от того і Пушкін, — буркнув Гришка. — І при тому дуже умне. Дивись!

І Гришка схопив собаку, який, намагаючись вирватись, став крутитись в його руках, як дзиґа, і поніс у хату. Через пару секунд Гришка вискочив на вулицю і швидко прикрив за собою двері, залишивши ту кудлату штуку зачиненою в сінях.

Якийсь інший пес, опинившись б у замкненому просторі, став би жалібно скавуліти або навіть трагічно завив.

Але не Пушкін. Він відразу почав діяти.

Як тільки собака зрозумів, що господар пішов, а двері — зачинені, так він відразу став шукати вихід (ми це зрозуміли, почувши шарудіння в сінях — Пушкін шумно обнюхував свою в’язницю, завзято шкребучи дощату підлогу).

Але все було марно. Я багато разів бував у хаті в Гришки і чудово пам’ятав, що сіни — це ідеальна пастка, особливо для маленьких собачок. Там завжди темно і страшно, немає вікон, навколо тільки стіни, а двері в залу та на кухню відчинені лише влітку. А зараз березень — холодно і сиро, тому потрапити в іншу кімнату і там пошукати вихід у хвостатого бранця можливості не було. Зрештою, Пушкін і сам це зрозумів, бо враз затихнув.

• Усе! Він не вилізе! — озвався я.
• Та підожди… — зробив рух рукою Гришка.

Ми продовжили слухати. Пару хвилин у сінях було тихо. Пес, мабуть, мізкував над новим планом втечі і, схоже, таки щось придумав.

І ось шум за дверима відновився — пес почав стрибати біля дверей, шкребучи їх своїми пазурами. Що він задумав?

Минула хвилина, дві… І ось ручка вхідних дверей поповзла вниз, двері прочинились і ми з Гришкою побачили Пушкіна, який висів на клямці, вчепившись у неї зубами.

• Бачив? — повагом кинув мені Гришка, свистом підзиваючи пса. — Мабуть, він так від своїх попередніх господарів втік.
• Мабуть… — сказав я. — Та якшо в нього є господарі, то вони будуть його шукати.
• Хай шукають! — махнув рукою Гришка. — Я не оддам. Диви, яке воно занюхане. А ще глянь! — і він став звати пса. — Пушкін, Пушкін!

Почувши своє ім’я, собака підбіг до нового господаря.

• От попробуй проведи по його голові! — сказав мені Гришка.

Я так і зробив і мої пальці потрапили в невелику ямку. Собака скавульнув і тріпотнув головою.

• Шрам… — з жалем сказав я.
• Ага, шрам… — мовив Гришка. — І він не один. Так шо хай ті, хто його шукають, ідуть лісом!

І собака, ніби зрозумівши, що його не віддадуть назад, став танцювати на задніх лапках і дзявуліти, аж вуха закладало.

• Це вже їсти хоче, — сказав Гришка. — Є шо дати?

Я пірнув у кишеню своїх спортивних штанів і дістав звідки з десяток смажених соняшникових насінин, які кинув псу. Той став їх з апетитом гризти.

• Ти диви, їсть! — здивувався я, уперше побачивши, щоби собака їв насіння.

За мить ми вийшли з Гришкиного двору і пішли по вулиці. Пушкін спочатку трюхикав поряд, а потім Гришка посадив його собі за пазуху, і собака решту шляху проїхав з комфортом, обережно визираючи з-за поли спортивної куртки.

• Ну шо, м’яча понабиваємо? — запитав я, коли ми прийшли до мене додому.

Гришка не відповів, бо саме випускав свого пасажира на волю. Опинившись на землі, Пушкін без жодного вагання дременув до мого здивованого Хруща, і вони стали один одного обнюхувати, виляючи хвостами. Швидко познайомившись, Пушкін помітив миску Хруща і взявся доїдати його кашу, а Хрущ лише дивився на це, мабуть, паралізований такою нахабністю.

• О, Вадос! — озвався Гришка. — А скільки щас время?
• Та не знаю… — протягнув я. — Години дві. А шо?
• Там зараз по ящику «Хижак-2» начнеться!

Я аж по лобі себе ляснув! Блін, точно!

• Ну пішли бігом дивитись! — вигукнув я, а потім додав. — Тільки я щас гляну, чи дома нікого немає.