Глава VI : Часткова правда

"Коли я потрапила до дитячого будинку в місті Кен-Таун, я очікувала трошки інакшого... Спочатку це дійсно нагадувало місце, куди потрапляють діти з важкою долею чи певними проблемами, та щось було не так. Нехай сам будинок дійсно виглядав як мав: яскравий, з новим ремонтом, усміхнені доглядачі, вчителі, гарне харчування та власна кімната, але самі діти... Якісь вони не такі, на них не було лиця, жодної адекватної комунікації з іншими. Таке враження ніби всі вони вже не діти, і це мене лякало, аж поки... Мене не забрав один з доглядачів. Мені збрехали, що мене хоче удочерити одна заможня родина, та в результаті вийшло інакше. Я радісна почала вдягатись та готуватись до зустрічі, бо тут сидіти не дуже хотілось, та і чесно кажучи, лячно було неймовірно. Та чомусь, мене повели в підвал, який нагадував лабораторію. Вся в білих, холодних тонах, і цей запах як в стоматології, геть не давав мені надій на щось світле. До мене підійшов який чоловік в білому халаті, він не привітався, нічого мені не сказав, лише оглянув мої руки, очі та тіло. Після, коли мене посадили в крісло, то почали робити уколи, та такі болючі, що вже сил на сльози не було. Я кричала... Плакала... Молила, щоб ті перестали це робити, але в моменті я зомліла, а потім все було як в тумані, і нічого згадати вже не виходило... Прокинулась я вже в своїй кімнаті в притулку. Та щось змінилось, кудись поділась моя посмішка... Кулон? Чий він? Там було написано: "Не забувай минулого - не загадуй майбутнього".

2158 рік, асоціація мисливців, полігон.

Коли команда зустріла справжнього монстра - їх внутрішній світ перевернувся, навіть Аліса заплуталась в своїх емоціях. Перед неї стоїть не маненкен, не простий монстр, а справжня людина, тим більше, це її напарник. На секунду все навколо завмерло, час ніби перестав рухатись вперед, а всередині Аліси лише злість на доктора, бо це його вина. Та поки ввсі були в роздумах, монстр не хотів чекати і напав першим. Своїм міцним мечем із свого ж тіла він атакував першу групу. Хоч ті і встигли відреагувати, але удар був настільки потужним, що відкинув їх не декілька метрів. Смертельної рани не було, але рухатись далі вони наврядчи зможуть. Аліса, борячись зі своїми емоціями, стала на ноги, міцно стиснула меч, та так, що ледь не зламала рукоятку. "Екстренна ситуація, екстренна ситуація! Негайно відступайте!" - повторював комп'ютер в її костюмі, але тій вже було байдуже. Вона знала, що виконання завдання - основна ціль. Її запрограмували на виконання завдання і до цього моменту, вона діяла ідеально. Та зараз їй не вистачило вагання вбити ворога зразу. Раніше вона вже ліквідувала членів команди, але і ті майже присмерті, або їй чекала така доля в будь-якому випадку, і щоб не видати планів вона вимушена була це зробити. Та зараз трошки інакша ситуація. Перед нею стоїть більший, сильніший, та новий монстр, а головне - це людина. Відкинувши всю людяність всередині вона зробила повільний видих, зарядила свою зброю, і націлилась на монстра, прямо в серце. Її меч може трансформуватись в так звану гармату, що дає їй перевагу на довгих дистанціях. Вона направила на монстра зброю, зробила ще один видих, та з закритими очима вистрілила в нього. Вистріл був настільки потужний, що було чутно навіть за межами полігону. Звір впав. Він був досі живий, та рухатись вже не міг, залишилось лише його добити, але дівчина відмовилась це робити. Зробила вона це спеціально, бо не тільки не хотіла вбивати напарника "просто так", але і щоб пізніше зустрітись з доктором особисто. Поки вона почала відходити назад, як почула ще один удар, на цей раз уже мечем, прямо в лежачого монстра позаду. Обернувшись вона помітила іншого мисливця. На його костюмі був був номер - 12001. Та його костюм був не білий. Це був новий костюм який хотіла презентувати асоціація. Чорний, з новим обладнанням, новим видом зброї який зроблений із спеціального матеріалу проти монстрів. Аліса не могла вже нічого сказати, вона лише мовчазно пішла геть з полігону, а новий мисливець дивився їй вслід.

Після такого "тренування", абсолютно всі учасники команди провели свої дні в мовчазній та холодній кімнаті. Складалось враження, що можна було почути їх думки, які було частково хаотичними, болючими, а у когос наповненими страхом та відчаєм. Показувати ці емоції категорично заборонено, а тим паче на людях чи в межах асоціації, інакше - ліквідація. Невдовзі пролунало оголошення: "Всім мисливцям з командиром 11999 вийти до кабінету доктора Ягмі, терміново!" Важко описати, що відчували в цей момент мисливці цієї команди, бо всі прекрасно знали, що насправді там може відбуватись, але порушувати наказ не можна. Коли ті зайшли до кабінету, то окрім самого доктора бачили: операційний стіл з різними допоміжними предметами для операцій, колби з препаратами, голки, пили, лазери та якийсь дивний напівпрозорий скляний склянний саркофаг. Аліса, побачивши доктора різко загорілась від люті, дивилась на нього як на звіра, а після мовила:

-Ви! Це все ви винні, ви його перетворили в звіра! Ви же доктор, а робите з наших людей цих потвор. - стиснувши кулаки сказала вона.

-Ха-ха, - лише розсміявся той, пристаркуватий чоловік в білому халаті якого називають доктором Ягмі, - давайте я вам все розкажу.

-Я не бажаю слухати ваші виправдовування, признайтесь, що ви винні в цьому!

-Номер 11999, - суворо сказав той, - ви трошки не розумієте того, що кажете. Те, що ви бачили на полігоні - справа вірусу. Вірно, без моєї руки там не обійшлось, однак процес вже було не зупинити. Коли на фабриці поранили цього мисливця, в його кров попала частинка цієї так званої смоли. Я досі не знаю її походження, але вона починає трасформувати тіло людини в щось інакше. Розум та весь вигляд людини міняється кардинально, але сила, витривалість та регенерація підвищується в сотні раз. Я старався його вилікувати, але єдине що вийшло - ослабити його. Ось чому твій вистріл його звалив, а останній удар мисливця 12001 добив. Трансформацію вже було не зупинити, і це було найкраще рішення зробити його новою ціллю на тренуванні. Я не бачу жодних причин злитись на мої дії, хіба що, я не розказав про це раніше.