Глава IV : Дитинство

"І знову цей запах, такий рідний, ніжний, ласковий як ті самі обійми. Схоже бабуся робить її улуюленну випічку! Обожнюю її! Мені здається, що краще вже нічого не буде, натстільки це смачно. Сподіваюсь, що одного дня, я знову зможу скуштувати тієї самої, ніжної булочки з корицею чи малиною..."

2149 рік, провінція Скайвілля, Лордон.

Жвава, маленька Аліса повертається зі школи щоб поділитись своїми емоціями за цілий день. Сьогоднішній день видався доволі удачним, вона змогла заробити найвищу оцінку з математики, а це далеко не найулюбленіший предмет дівчини. Нічого не могло зіпсувати їй настрій, навіть якщо буде падати метеорит, вона прекрасно знає, що дома є ті, хто її чекає. Час йти беззупину, технології розвиваються, а разом з ними і все навколо міняє свій вигляд. Тепер вже майже не зустрити тих самих звичайних вивісок, дерев'яних будинків чи парканів, пишних лісів, чистих озер та річок. Практично все це зникло і прийняло вигляд "майбутнього", яке могли собі малювати люди ще сто років тому. Скрізь майоріли неонові підсвітки, суворий стиль будівель, практично кожна сфера активізована та автоматизована, і все це заради комфорту. Та люди починають втрачати самі себе через ці самі технології. Вони забувають як правильно спілкуватись, показувати людяність, відчай, якщо сталось горе. Зараз нікому нема до цього справи, а система яка цим керує - контроль та гроші. Зараз відбувається нова технологічна гонка, де країни змагаються хто перший відкриє новий метод спрощення життя. Та крім цього, не стоїть на місці і воєнна інфраструктура. Кількість військової техніки та підготовка нових солдат виросла на тридцять п'ять відсотків в порівнянні з минулими роками. Тригером для цих дій став конфлітк в Тихому океані, де зіткнулись дві наддержави, які не змогли прийти до мирного вирішення питання щодо острову Кри-Стан. Цей острів утворився зарахунок вивердження вулкану, на місці якого, буквально з-під вони народився новий острів. Чому саме цей острів? На нього було знайдено неймовірно дорогі та рідкісні матеріали, які можна використовувати у виробництві нових технологій та продажу за рахунок її ціни. Військові технологи запропонували варіант з підсиленням бойової сили через нанокостюм який дає солдатам неймовірну силу, збільшує запас сил та контролює їх емоційний стан. Данний проект ще в розробці, але йому пророчать світле майбутнє та нову еру військової династії.

Тим часом, маленька дівчинка вже добралась до свого улюбленого стадіону де проводила багато часу. Про її схованок ніхто не знав, окрім, її найліпшого друга - Даніеля. Він вже очікував там на неї, адже ті домовились зустрітись біля палатки. Хлопчина мав чорне рідке волосся, карі очі, темнуватий колір шкіри, та дуже грайливий характер. Навідмінну від Аліси він був ще тий розбишакою. Ще жодного уроку не проходило без якоїсь витівки, або жарту в бік однокласників, за що той міг отримати по голові на перервах. Самі вчителі розуміли, що він ще дитина, а тому надто суворо ставитись не варто, тим паче, що той мав гарні оцінки та чудові результати на місцевих олімпіадах та загалом він талановитий парубок. Дуже рідко таке стається, коли певна розбещенність та серйозність зливаються в одне, а коли це дає чудовий результат - це талант від природи та геніальність. 

-Алісо! - гунків той, - ти принесла той самий старий годинник про який ми говорили?

-Ой, ні, я його забула вдома, сьогодні проспала будильник та запізнювалась до школи.

-Шкода, ну нічого, я думаю, що ми зможемо щось придумати тут і без нього. - сказав Даніель. 

-Я збігаю додому швиденько, мені не далеко, раз це так важливо. - Аліса зібрала свій рюкзак, та хутко відправилась додому за тим годинником. Він їм необхідний щоб облаштувати імпровізований будинок всередині, а це годинник як раз буде гарною частиною екстер'ру, а також закриє маленьку дірку в стіні яка там псувала всю картину. Вони частенько думали як це буде виглядати, та навіть пообіцяли один одному, що колись вони будуть жити разом, хоча це скоріше був такий собі дружній жарт. Дівчинка швиденько, практично не зупиняючись бігла додому, щоб забрати цей важливий елемент декору для "домівки". Вона так швидко бігла, що непомітила попереду себе ямку, підвернула ногу та впала. Удар був легеньким, але і цього вистачило щоб з'явилась маленька рана на лікті та пару синців. Аліса не з тих, хто зразу почне плакати від такого, а тому практично не задумуючи побігла далі. Вже як вона прийшла додому, то нікого там не застала, таке враження ніби всі різко кудись зникли. Вдома мала бути матір, батько та бабуся яка часто гостює у них, але ні душі вона не помітила. Весь дім відувався порожнім, але в той же час ніби там хтось знаходиться, спостерігає за нею. Дивне відчуття непокидало її до кінця. На столі та побачила записку, залишену її батьком, там писалось:

"Ми з твоєю мамою відправились до лікарні, а твоя бабуся прийде завтра, як повершнешся додому то сідай за уроки та жодних гулянок! І не смій порушувати те що я написав!"

Аліса відчувала себе розгублено та сильно ображеною, що бабуся сьогодні не прийде. Матір в лікарні, і це дало ще один привід для бентеження. Дівчина вирішила швидко віднести годинник Даніелю, а потім повернутись додому до приходу батька, щоб той не злився та не бий її. Їй бігти приблизно двадцять хвилин, а тому якщо робити все швидко вона має встигнути. Аліса схопила елемент декору та не закривши двері через свою необережність, побігла до свого друга. Їй не було діла до того що відбувається навколо неї, єлине що кинулось їй в очі поки та бігла - декілька полійцейських та військових які щось шукали коло місцевого цвинтаря. Та їй було геть не до цього.

-Фух, - ледь не задихаючись каже дівчина своєму другу, - я.. встигла.. вибач.. що.. так.. довго. Ось годинник, тримай.

-Щось сталось? - поцікавився Даніель, - ти виглядаєш розгубленою.

-Так, все добре, - заспокоїла вона, - але мені треба бігти назад, батько сказав, що мені може влетіти якщо я не повернусь додому швидко, я не зможу тут довго бути.- Вона спеціально збрехала Даніелю, щоб той не переживав зайвий раз. Звісно вона не сказала, що її матір попала в лікарню, вона вважала, що це виключно її проблеми і що не варто напружувати через це інших, навіть близьких друзів. Швиденько передавши годинник, вона попрощалась з хлопцем та знову, наче спортсмен побігла додому, а в голові була лише думка:"Хоч би встигнути, будь-ласка, я не хочу знову страждати від окріпу..."