Епілог

​Минули роки, а можливо, й цілі століття, але кристалічне серце Салхаріна й досі пульсувало у тому ж ритмі, сповненому гармонії та спокою. Небесні Архіпелаги розрослися, перетворившись на величний міст між незліченними світами, де кожен вимір жив у мирі та злагоді.

​У тихій залі Академії Арканів, де колись вирішувалися долі мультивсесвіту, на старому різьбленому столі лежав Великий Літопис. Його золотаві сторінки вже не заповнювалися записами про битви чи катаклізми — тепер у ньому писали нові історики, діти та онуки тих, хто колись відстояв цей світ.

​Ліза сиділа біля високого вітражного вікна, дивлячись на те, як у золотавих променях заходу сонця кружляють дракони. Ігніс, уже старіший і мудріший, але все такий же величний, спокійно дрімав на подвір'ї, а його глибокий, рідний голос і досі лунав у її думках м'яким відлунням: «ми зберегли цей дім, хазяйко... наша історія стала вічністю».

​Лукаш підійшов до неї, обережно обійнявши за плечі. Його срібний меч уже давно перетворився на символ почесної варти, а в очах світилося все те ж безмежне тепло. Неподалік лунали веселі голоси Насті, Кая та Марічки, які передавали свій досвід новим поколінням юних магів і мандрівників.

​Саме так, крізь час і виміри, пронеслася легенда про Верховну Арбітрірку та її вірних друзів — легенда про те, що справжню магію неможливо зруйнувати, бо вона живе у вірності, родинному теплі та коханні, якому немає кінця.

Кінець...