Розділ 34

Перемога над Воїнами Забуття принесла у Салхарін довгоочікуваний, але тепер набагато усвідомленіший спокій. Поки в нижніх долинах академічні магістри разом із мешканцями відновлювали пошкоджені після прориву будівлі й зміцнювали зовнішні периметри, головна площа біля вежі Ради знову наповнилася світлом. Кристалічні шпилі більше не тремтіли від загрози — вони м’яко переливалися теплими бурштиновими, рожевими та сріблястими відтінками, ніби дякуючи тим, хто вкотре врятував їхній дім.

​У просторому залі нагорі, де зазвичай збиралися на радіоастрономічні та просторові наради, панувала затишна робоча атмосфера. На великих дубових столах знову лежали зоряні мапи, проте тепер на них з'явилися нові, виправлені літописцями лінії захисту.

​Настя сиділа на підвіконні, обіймаючи за шию свого вогненно-червоного дракона, який тихо муркотів, згортаючись довкола її ніг теплим кільцем. Вона уважно слухала розмову Кая та Марічки, які обговорювали нові методи стабілізації енергетичних потоків після закриття темного розлому.

​— Здається, тепер Воїни Забуття нескоро наважамуться сунутися до наших долин, — упевнено сказала Настя, усміхаючись і погладжуючи гарячу луску свого побратима. — Наші дракони показали їм справжній вогонь!

​Тим часом у протилежному кутку залу, біля високого панорамного вікна, що виходило на східні схили гір, стояли Ліза та Лукаш. Між ними панувала та особлива, глибока тиша, яка буває лише між людьми, що пройшли крізь спільні випробування і стали однією цілою душею.

​Лукаш обережно торкнувся плеча Лізи, повертаючи її до себе, і в його очах відбивалося м’яке світло вечірніх зірок. Він тримав у руках невеликий кристалічний амулет, привезений з Небесних Архіпелагів, який тепер спокійно й рівно пульсував у його долоні.

​— Ти знову занадто багато думаєш про безпеку всього міста, Лізо, — тихо й тепло промовив він, заглядаючи у її замислені очі. — Після битви пройшло вже кілька днів, а ти й досі перевіряєш кожну лінію геометрії перед сном. Пам’ятай, що ти не повинна нести весь Салхарін виключно на своїх плечах. У тебе є ми. У тебе є я.

​Ліза м'яко всміхнулася, відчуваючи, як тривога останніх днів остаточно розчиняється від його слів і відчуття надійного тепла поруч. Вона поклала свою руку поверх його долоні, відчуваючи рівне пульсування артефакту.

​— Я знаю, Лукаше, — відповіла вона, роблячи крок ближче і притуляючись до його плеча. — Просто дивлячись на те, як наш світ змінюється і стає сильнішим, я розумію, скільки всього ще попереду. Ми відкрили Небесні Архіпелаги, зупинили тіні, навчилися чути наших драконів у власних думках... Але це ж лише частина нашої великої книги. Попереду ще шістнадцять розділів, і я хочу, щоб кожна сторінка була спокійною і щасливою для всіх нас.

​За вікном, на сусідній терасі, мідний Ігніс та срібляста Ара підняли свої масивні голови на звук їхніх голосів. У свідомості Лізи луною пролунав спокійний, обволікаючий і такий рідний голос дракона: «ми тут, захиснице ... відпочивай, ми охороняємо твій спокій».

​Ліза глибоко вдихнула прохолодне повітря, сповнене пахощами гірських трав і озону, і відчула абсолютне щастя. Попереду на них чекало ще чимало пригод, але сьогодні ввечері у Салхаріні панувало лише справжнє кохання, вірна дружба і затишне світло мільйонів кристалів, які обіцяли їм довге і мирне майбутнє.