Розділ 13

Сонце тільки починало заливати кришталеві шпилі Салхаріна золотавим ранковим світлом, а ранковий вітер приносив із гірських вершин свіжість і прохолоду. Сьогодні мало статися те, про що Ліза таємно мріяла з самого першого дня їхньої зустрічі в печері.

Кай і Марічка чекали на них на просторому Срібному Плато, з якого відкривався запаморочливий краєвид на всю безмежну долину міжвимірного міста. Ігніс тим часом виріс настільки, що вже міг зрівнятися розмірами з великим грізним скакуном. Його мідна луска на сонці палала тисячами вогників, а розправлені крила вражали своєю міцністю.

— Ну що, готова до свого першого справжнього польоту? — запитав Кай, допомагаючи Лізі закріпити легкі шкіряні ремені-збрую, які вони вчора разом майстрували в майстернях Академії.

Ліза глибоко вдихнула, намагаючись стримати хвилювання, яке божевільно колотилося в грудях, і кивнула. Вона підійшла до Ігніса, який лагідно схилив свою масивну голову, ніби запрошуючи на спину, і ледь чутно заурчав, відчуваючи її тривогу.

— Не бійся, мій хороший, ми разом, — прошепотіла вона, обережно збиваючись на його широку спину та міцно вхопившись руками за спеціальні ремені на мідній збруї.

Марічка схвально замахала руками з краю майданчика, вигукуючи якісь підбадьорливі слова, а Кай спокійно і впевнено кивнув.

Ігніс потужно змахнув крильцями, відштовхнувся від каміння і зробив широкий стрибок у прірву. На секунду в Лізи завмерло серце, а шлунок підскочив до горла від різкого падіння у відкрите повітря. Але вже за мить могутні крила дракона зловили висхідний потік теплого вітерцю, і вони різко злетіли вгору, прорізаючи ранкові хмари.

Земля під ними стрімко зменшувалася, перетворюючись на казкову мозаїку з блискучих кристалів, павутиння вулиць і величних веж. Вітер свистів у вухах, але холод зовсім не відчувався — від розпеченої мідної спини Ігніса йшло дивовижне, зігріваюче тепло.

Ліза розплющила очі, які спочатку зажмурила від страху, і раптом затамувала подих. Перед нею лежав увесь величний світ Салхаріна, освітлений першими променями сонця, а навколо них, на рівні пташиного польоту, парили інші крилаті створіння. Ігніс гордо випростав шию, видавши тихий, щасливий рик, який луною розійшовся над прірвою.

У цей момент Ліза зрозуміла: жодні мисливці з минулого світу, жодні труднощі чи шкільні турботи не мали значення. Вони були вільними, і небо належало їм.