Розділ 5

Наступні кілька днів перетворилися для Лізи на справжню суміш із напруженого шкільного життя та таємного життя вдома. У школі треба було розв'язувати задачі з геометрії та слухати пояснення вчителів, але всі її думки линули до кімнати, де на м'якій подушці чекав її маленький крилатий секрет.

Повернувшись зі школи після уроків, Ліза одразу кинулася до кімнати. Дракончик уже не спав — він сидів на підвіконні, ловлячи останні промені осіннього сонечка, і його луска переливалася м'якими золотисто-бронзовими відтінками. Щойно він почув її кроки, то радісно пискнув і злетів прямо їй на плече, легенько лоскочучи своїми маленькими кігтиками.

— Привіт, мій маленький... — усміхнулася Ліза, обережно торкаючись пальцем його теплої голівки. — Треба ж нам якось тебе назвати. Не можу ж я весь час називати тебе просто «малюк».

Вона почала перебирати імена: від звичних до більш казкових, які часто зустрічалися в її улюблених книгах. Але жодне не підходило. Дракончик раптом замахав крильцями, підлетів до її робочого столу, де лежав відкритий блокнот із замальовками вогняних іскрами, і з легким дзенькотом лапкою торкнувся аркуша, на якому вона колись малювала полум'я. У його погляді читалося щось настільки рідне й упевнене, ніби він сам обрав собі ім'я.

— Іскра? Або... Ігніс? — задумливо промовила Ліза.

Дракончик задоволено крутнувся в повітрі й голосно, але лагідно пискнув, схвалюючи останній варіант.

— Гаразд, тепер тебе звати Ігніс, — ніжно сказала Ліза. — Вогник мій.

Але радість тривала недовго. Раптом за вікном пролунав різкий звук — ніби важкий крок чи відгомін чужої присутності на вулиці біля будинку. Ігніс тривожно притиснувся до її шиї, а волосся на руках Лізи стали дибки. Вони були ближче, ніж вона думала. Мисливці за реліквіями знайшли її слід.