Розділ 1

Усе почалося з яскравих, майже болісно-реалістичних снів, які чомусь переслідували Лізу щоночі.

Спочатку це були лише розмиті спалахи полум'я на тлі темних, похмурих гір, глухе гудіння й дивний заклик, що лунав просто в голові, змушуючи серце битися швидше. Ліза прокидалася серед ночі в холодному пості, довго дивилася у темряву своєї кімнати, намагаючись заспокоїти дихання, і переконувала себе, що це просто наслідок завантажених днів — геометрія, нескінченні шкільні завдання, плани на вечори та звичний клопіт.

Але з кожною нічжю сни ставали детальнішими. Тепер вона чітко бачила величні крила, що згорали у вогні, сумні золотаві очі стародавньої істоти та відчувала дивовижне, гаряче провидіння, яке ніби вевело її кудись далеко за межі звичного міста.

Того дня осіннє небо затягнуло важкими сірими хмарами, змушуючи холодний вітер кружляти вулицями. Повертаючись зі школи знайомою стежкою поблизу старої міської скелі, де ніхто зазвичай не ходив, Ліза раптом відчула дивний, знайомий із нічних видінь подих повітря.

Вона зупинилася. Біля підніжжя скелі темнів вузький, порослий мохом прохід у розщілині, якого раніше вона чомусь ніколи не помічала. Повітря звідти віяло дивним теплом, що різко контрастувало з осінньою прохохладою.

Серце пропустило удар. У голові знову пролунав той самий тихий, благальний заклик із її снів.

— Це просто цікавість... нічого страшного, — прошепотіла Ліза сама до себе, міцніше стискаючи ремінці шкільного рюкзака.

Зробивши глибокий вдих, вона ступила у темний прохід і обережно рушила вглиб скелі. За кілька кроків розщілина розширилася, перетворюючись на величну, приховану від сторонніх очей підземну печеру, стіни якої виблискували кристалічним відблиском, ніби тут колись бувала справжня магія.

У самому центрі печери, на м'якій підстилці з опалого листя та золотавого моху, лежала величезна, неймовірна істота. Це була дракониця. Її могутні крила були безсило розкинуті на каменях, а дихання — важким і ледь помітним.

Ліза завмерла від жаху й захоплення водночас. Але страх миттєво зник, коли вона зустрілася поглядом із величними, глибокими очима дракониці. У них не було загрози — лише нескінченна втома і тривога за когось іншого.

Дракониця повільно підняла масивну голову і з останніх сил простягнула крило. За ним, згорнувшись крихітним теплим клубочком, лежав малесенький дракончик — ще зовсім слабкий, із блискучою лускою та величезними довірливими очима.

Істота тихо, ледь чутно видихнула останній заклик прямо у свідомість дівчини, передаючи під опіку найдорожче, що мала, перш ніж її очі повільно заплющилися назавжди.

Ліза зі сльозами на очах зробила крок уперед, опустилася на коліна біля малюка і ніжно взяла його на руки, ще не знаючи, яка небезпека вже нависає над ними з темряви...