Останній виступ

Перед виходом на сцену він завжди відчуває запал, як у перший раз. Неважливо, яка це сцена — вона змінювалася протягом усього часу існування, від самого народження всесвіту, і буде існувати до його кінця. Але кожен вихід — як уперше. Щоразу нове обличчя, нова персона. Єдине, що залишається незмінним — це гітара. Вона існувала поза часом і була здатна генерувати колосальну енергію, спрямовуючи її від нього до натовпу, наповнюючи їхні серця та все у всесвіті.

​Рокстар мав усередині неосяжне світло, яким прагнув ділитися, але відчував, що на повну, по-справжньому, ніколи не віддавав усе до останньої краплі, не міг. Тому цей виступ завдовжки у вічність. Крок на сцену — і щойно він торкався струн, натовп замирав, наче знаючи, що робити, і вбирав усе, що йому пропонували.

​Але в натовпі стояв він. Непорушно. Єдиний, хто впізнавав Рокстара у всіх життях і формах. Стояв і просто дивився. Спостерігач. Він наче й не взаємодіяв, але мав такий вплив, ніби контролював усе навколо. На самому початку часів існували лише ці двоє. Вони не мали дружнього контакту, але мусили співіснувати й співпрацювати, зовсім не розуміючи один одного. Один ніс, інший — стримував. Вони ніколи не розмовляли, просто знали, що треба робити: Рокстар віддавав, інший — заземлював. З кожним ударом струн Рокстар опинявся на межі вибуху, але не мав змоги віддати все, поки той дивиться. Стікаючи потом на сцені між всесвітами й часом, він на кожному майданчику залишав частину невідданої енергії собі — і повертався спустошеним.

​Після чергового виступу знесилений Рокстар йде до своєї гримерки. Змиває грим, перевдягається, готуючись вирушати далі у своє нескінченне турне під новим обличчям, знову сповнений надії цього разу таки видати все, що має.

​За дверима почулися кроки. У дверному прорізі з’явився він.

​— Ти прийшов як друг чи як ворог? — з іронічною посмішкою питає зірка.

​— Ти переходиш межу, мені все важче тебе втримувати! — похмуро заперечив Спостерігач.

​Завмерла тиша. Це їхня перша розмова від початку народження всесвіту... І така невдала. Хоча, можливо, це перший крок до порозуміння.

​Рокстар театрально відкинув стілець, підвівся й оперся об гримерний столик. Похиливши голову, наче хитрий лис, він подивився на опонента спідлоба, потираючи руки.

​— Можливо, ти врешті даси мені закінчити це хоч раз? Не заважатимеш і зробиш не таке угрюме обличчя? — переходячи на напіввищений, зухвалий тон, продовжив він. — Спробуй розважитись. Ти напружений відтоді, як я тебе знаю. Спусти пар! О-о-о, я знаю... Може, ти заздриш, що саме я на сцені, а не ти? Ну вибач, Друже, — уїдливо, наче ображена дитина, вимовив він останнє слово. — Це не я вирішив. Але зараз ти маєш змогу вирішувати за себе. Бо нас стримуєш лише ти та твій страх. Чи що там тобою керує — байдуже.

​Спостерігач стояв як вкопаний. Строгий, у чорному костюмі, з похмурим обличчям людини, яка звикла все контролювати й не знає іншого виходу. Він не ворушився, але в його очах майнув сумнів. Він злякався того, що сказав Рокстар, хоча ні за що б у цьому не зізнався.

​Рокстар продовжив:

— Я не хочу знову змінюватись. Це боляче!

​Спалах світла. Простір розірвало криком болю. Він змінював форму викривлюючи простір навколо, змінюючи його та трансформуючи зовнішність — це ставалося завжди, коли невіддана енергія закипала всередині. Чорний костюм стояв, осяяний цим спалахом. Здавалося, світло було всюди, і лише його очі залишалися в тіні — чорні й сумні.

​Рокстар упав на коліна, цілковито знесилений. Він оновився. Час починати коло з того самого місця, з якого вони починали мільйони разів до цього — і стільки ж разів почнуть у майбутньому, на межі всіх світів. Час іти на нову сцену.

​Спостерігач:

— Ти не знаєш, як це — бути мною. Постійний контроль. Наче я тут єдиний дорослий, а ти інфантильний. Ти про що взагалі думаєш?!

​Рокстар:

— Прокинься, друже! Це все не має сенсу. Ми маємо прокинутись!

​Спостерігач мовив пошепки:

— Це так страшно — переступити межу. Якщо ми прокинемось, усе згорить! Як ти це не бачиш.....

​Рокстар:

— Але якщо не прокинемось, ми ніколи не дізнаємось, як воно гарно горітиме...

​Ці слова прошили темний костюм болючою правдою. Було вирішено помінятися ролями. Але Спостерігач до останнього запевняв: коли зірка побуде в ролі того, хто береже і стримує, вона врешті зрозуміє, що обов'язок вищий за примхи. А Рокстар... він просто прагнув хаосу.

Тепер той, хто звик палати, стає заземленням, а той, хто тримав увесь світ у кулаці, має вийти під софіти.

​ Більше не було сенсу сперечатися — вони обоє втомилися від мільйонів років однакових циклів. Спостерігач, ховаючись за маскою обов’язку і запевняючи, що «зірка просто мусить відчути, яка це відповідальність — берегти», насправді вперше в житті відчайдушно прагнув волі. Але до кінця не зізнавався в цьому навіть собі.

​Обмін стався миттєво. Важкий чорний костюм, сотканий із законів і стримування, ліг на плечі Рокстара, заземлюючи його буйну силу, обпікаючи холодом порожнечі. А колишній Спостерігач нарешті зробив крок на сцену. Він підійшов до мікрофона і вперше втиснув пальці в гриф гітари.

​Він брехав собі увесь час. Щойно він торкнувся струн, уся та колосальна, дика напруга, яку він стримував усередині мільярди років, ніколи не даючи їй волі, закипіла в його жилах. Не було ніякого стримуваного шоу. Стався миттєвий, засліплюючий вибух. Усе навколо — сцена, всесвіти, гримерка, час і простір — спалахнуло яскравим полум'ям. Воно горіло неймовірно гарно. У цьому вогні дві протилежності,  нарешті розчинилися, зливаючись у єдину, цілісну суть.

​Спалах. Темрява...

​І раптом — тихий, буденний звук реальності. Він прокинувся.

​— ...Спустися, сину! Ми з батьком хочемо з тобою поговорити! — глухий голос із першого поверху пробив тишу кімнати.

​Хлопець здригнувся. Він усе ще сидів на ліжку. В очах досі миготіли залишки космічного світла, а пальці стискали гриф гітари. Повільно, наче повертаючись із глибокого сну, він підвівся і спустився сходами вниз, прихопивши з собою гітару, яку заздалегідь спакував, бо мав іти на прослуховування.