-

Застигле тіло нещасного пролежало нерухомо цілу ніч, поки наступного ранку страж не приніс їжу. Він, як зазвичай, шпурнув миску, але та з дзенькотом вдарилася об іншу.

– Якого?!.. – він прищурився, побачивши, що вариво так і не було з’їдено.

Гелена мовчки сиділа у своїй крихітній камері, підібгавши ноги під себе. Вона бачила, як стражі виносили труп в’язня. Згодом все затихло. Подекуди було чути дзенькіт залізних мисок.

– Мало! Жерти хочу!

– Мало!

– Дай ще! – чулося довкола.

Гелена дивилася на свій обід. Вона би з радістю віддала його комусь з «сусідів». Вона, як і бідолаха навпроти, не торкнулася їжі зі вчорашнього дня. Страж матюкнувся крізь зуби, забираючи холодну миску і замінюючи її на іншу.

– Якби не наказ, то їла би-с гімно! Курва блядська!

Жінка легко здригалася чи то від холоду, чи від пережитого стресу. Вона почекала, поки рознесуть їжу, і підповзла до миски. Нічого нового, те ж смердюче вариво, що й вчора.

Раптова злість змусила Гелену відштовхнути миску, через що їжа розплескалася на землю.

– Не найліпша ідея, – почувся голос із камери за стіною.

– Це ти…

– Думала, що я вже вмер?

Гелена мовчки повела плечем. Вона сперлася спиною до стіни і заплющила очі. Дуже хотілося їсти, проте не настільки, аби кидатися на помиї.

– Іншого не буде. Ти мусиш…

– Не мушу! – прошипіла жінка і пересіла у протилежний бік камери.

У коридорі знову почулися кроки. Проте цього разу вони були важкі, тверді і чіткі, ніби хтось заздалегідь знав, куди йде.

– Звізченська! – гаркнув наглядач. – На вихід!

Гелена різко підвелася і підійшла до дверей. Ті зі скрипом відчинилися. На неї чекало двоє тюремних вартових.

– Руки!

Жінка слухняно простягнула вперед руки і через коротку мить холод кайданів обпік її тонкі зап’ястя. Гелена спустилася вниз, бо її камера знаходилася на підвищенні – у пів метра від рівня підлоги в’язниці.

– Не бійся! – почула вона тієї миті, коли один зі стражів грубо штовхнув її у спину.

Гелена встигла помітити довгі тонкі пальці, які стискали грати сусідньої камери.

Вузький коридор здавався безкінечно довгим. У підземеллі було темно. Скупе сяйво свічок відбивалося від холодних стін і тьмяніло у застиглих плямах воску. По обидва боки в’язниці, з-за грат за Геленою стежили. У їхніх очах відображалися всі смертні гріхи, проте найстрашнішою була порожнеча. Чоловіки простягали до молодої торговки свої чорні брудні руки, робили язиками непристойні жести.

– Ладна кобіта!

– А підстав-но гузичку до решітки!

– Дай помацати!

Гелена пришвидшила крок, проте вартовий одразу шарпнув її назад:

– Де летиш? На  страту завжди вспієш!

Бридкий сміх відбився луною у кам’яних підвалах.

Врешті двері в’язниці відчинилися і очі Гелени пронизав різкий біль. Сонячне проміння, якого вона так давно не бачила, торкнулося блідого змарнілого обличчя жінки. Вона вперше в житті усвідомила, що то таке – ковток свіжого повітря. Проте Гелена не встигла насолодитися теплом, бо один зі стражів знову грубо вдарив її в спину, змушуючи йти вперед. Інший, нижчий ростом, щось прошепотів йому на вухо і далі повів ув’язнену сам.

Жінка повільно піднялася вузькими сходами нагору і вийшла на площу Ринок. Її погляд одразу впав на крамницю Лейби. Старого жида не було видно. «Може захворів?», – подумала занепокоєно.

На Гелену одразу звернули увагу роззяви на площі. Багатьох вона знала, бо зустрічала щоразу на базарі. Але жоден із них не наважився підійти. На їхніх обличчях застигла зневага, страх, відраза. Співчував удові тільки Симон Аракелович, але й той не насмілився вийти з-за своєї лавки.

Наглядач повів Гелену через головний вхід магістрату до судової зали.

– Чекай тут! – буркнув він, зупиняючись перед міцними дерев’яними дверима, з-за яких долинали приглушені голоси.

– Радні вже зібралися.
– Свідок Рудницька прибула?
– Прибула.
– А повноважний пан Грабовецький?
– Уже в залі.

На мить у Гелени пересохло в роті. Страж стиснув її лікоть. Він давно помітив красиву торговку. Ще коли перейшов на службу до магістрату з фільварка у Кнігинині. Йому було шкода її. На мить він уявив її своєю дружиною. Таку він би любив.

– Чим швидше признаєшся, тим легше минеться.

Гелена повільно повернула голову і глянула на нього так, що чоловік відсмикнув руку.

– Я не маю в чому признаватись.

Двері відчинилися. Всередині пахло пилом, воском і старим деревом. Висока стеля губилася в напівтемряві, а вузькі вікна пропускали стільки світла, ніби й воно мусило просити дозволу ввійти.

У залі суду було людно й тихо водночас. Ряди лав, обличчя міщан, темний блиск меблів, вузькі вікна, крізь які падало холодне світло. А попереду, за довгим столом біля бургомістра сидів Антоній Грабовецький. Він саме переглядав папери, ніби справа Гелени була для нього не важливішою за податкові записи. Та коли вона ступила всередину, він підвів очі і… всміхнувся.