РОЗДІЛ 9

Частина 1

Камера телефону скупо освітлювала старе підземелля. Софія докоряла собі за те, що її руки тряслися під час зйомки. Дівчина намагалася розгледіти сітку тріщин на стінах, час від часу клацаючи пробіл на ноутбуці.

Вони сиділи з Остапом за столом і вкотре переглядали кадри, зроблені Софією напередодні у в’язниці під міською ратушою.

– Що могло стати причиною їхньої появи? – запитала дівчина.

Остап повів плечима. Він щедро намастив скибку хліба сливовим повидлом і простягнув одногрупниці. Та коротко кивнула у знак подяки.

– Навантаження на конструкцію. Ратушу перебудовували чотири рази. Різна кладка, матеріал, – здавалося, Остап більше був зосереджений на пережовуванні бутерброда, аніж на відео Софії.

Дівчину це нервувало. Вона кинула на Остапа роздратований погляд.

– Не цямкай! Мене це відволікає!

Хлопець мало не вдавився.

– Вибач. Я… – запнувся, – завтра їду до батьків у село.

– Навіщо? – здивувалася Софія. – Тобі не можна виходити!

– Але ж ти виходиш, – Остап підвівся. – Хтозна, куди та зараза вже дісталася. Мушу провідати своїх. Та й тобі не хочу більше набридати.

Із цими словами хлопець вийшов на балкон і закрив за собою двері. Першим поривом Софії було піти за ним, проте вона ненароком зачепила рукою клавіатуру на ноутбуці і відео продовжилося. Щось змусило її перевести погляд на екран.

Дівчина пам’ятала, як спустилася у підземелля, як слідувала за незрозумілими тонкими, ніби павутина, тріщинами вздовж стін. Як постійно відчувала чийсь погляд на власній спині.

Софія різко зупинила відео. Вона вловила момент, де розломи у стіні почали нагадувати сліди від людських пальців. Вони й справді брали свій початок біля входу до одиночної камери, в якій студентка знайшла старий щоденник Звізченської, і тягнулися до замурованого ходу.

– Що там може бути? – прошепотіла Софія, провівши пальцями по екрану, ніби по стіні.

Вона марно намагалася знайди бодай якісь дані про цю частину підземелля. Інформація про більшість старих тунелів, замурованих камер та ходів були у вільному доступі. Проте здавалося, що хтось навмисно стер усі згадки саме про цей хід.

Софія підняла голову і тільки хотіла покликати Остапа, як раптом згадала, що він образився. Хлопець досі стояв на балконі і щось клацав у телефоні. «Мамина ж ти подряпинка!», – насупилася Софія і повернулася назад до відео.

Вона чітко пам’ятала свої думки і відчуття тієї миті. Рука дівчини тремтіла, світло від камери дрібно миготіло, коли Софія відвернулася від замурованого проходу. Вона вдруге пережила невимовний страх, побачивши постать позаду.

– Ви! – видихнула дівчина, ледь опустивши телефон.

– Не хотів вас злякати, панно Софіє! Прошу вибачити мене, дурного.

Світлі брови Мирона зійшлися на переніссі. Йому явно було незручно.

– Я мало не вмерла від страху! – Софія сперлася на стіну, переводячи дихання. – Що ви тут робите? Сьогодні вихідний.

– У тюрмі нема вихідних.

– Авжеж, – Софія прокашлялася і відвела погляд від чоловіка.

– Вам відоме це відчуття.

Мирон підійшов ближче. Камера телефону сіпнулася у руці дівчини.

– Стіни тиснуть. Проте вони й оберігають. Часом ззовні буває страшніше, аніж під землею.

– Боюся, з вами не погодяться ті, хто назавжди залишився тут, – різко відповіла Софія і спробувала змінити тему розмови: – Цей коридор… Тут відносно нова кладка. Чому його могли закрити?

Чоловік замислено дивився кудись вперед. Студентка не наважувалася порушувати тишу. Врешті Мирон заговорив:

– Спершу його створили. Ним користувалися. А згодом про нього забули.

У животі дівчини тенькнуло. Їй здалося, що чоловік говорив не про замурований хід у старому підземеллі. То було щось особисте.

– Таке життя, панно Софіє, – глибоке зітхання відбилося від стін в’язниці. – Спочатку ніби є, а потім здається, що ніколи й не було.

– То що там… було?

Мирон глянув прямо в очі дівчині. Камера зачепила його обличчя на коротку мить.

– Те, що давало вибір.

Камера знову сіпнулася і Софія натиснула на павзу. Її щось бентежило, проте дівчина не могла зрозуміти, що то було. Переламане світло від камери телефона вирвало з темряви грубу кладку, нерівні шви стіни.

Софія кілька разів перемотувала відео, поки врешті усвідомлення не звалилося на неї, ніби гірська лавина. Дівчина нахилилася ближче до екрана. Джерелом її тривожності був Мирон і його тінь. Точніше – її відсутність.

Софія різко перемотала назад, намагаючись спіймати похибку камери. Потім – трохи вперед. Той самий кадр. Світло паде на кам’яну підлогу і на стіну позаду чоловіка. Тінь Софії чітка, витягнута, жива. Проте позаду Мирона нема ні найменшого затемнення, ані зламу світла. Жодного натяку на його фізичну присутність.