-

Частина 2

Темрява трохи розсіялася. Очі боліли та пекли від диму дешевих свічок, які тихо тріщали у вузькому коридорі підземелля. Гелена підвелася. Тіло боліло через тривале сидіння на кам’яній долівці. Жінка підійшла до грат і спробувала розгледіти бодай щось. Звідусіль долинали глухі стогони, шепіт та брязкання ланцюгів. Гелена подумала, що їй пощастило, – її не закували в кайдани, як більшість ув’язнених. Раптом монотонність прорізали скрегіт заржавілих завісів дверей і різкий голос охоронця:

– Обід, сучі покручі!

Підземеллям прокотився галас – крики та дзенькіт залізних мисок. Гелена здригнулася і зробила крок назад, коли через невеликий отвір внизу їй під ноги грубо шпурнули тарілку.

– Жери, курво! Би-с не здохла завчасу! – гаркнув наглядач і хотів швидко минути камеру, проте раптом зупинився. – Ого, та у нас тут краля!

Гелена мовчки відійшла в кут, притиснувшись до холодної стіни, подалі від хтивого погляду чолов’яги. Він наблизився впритул до ґрат і гидко зареготав:

– Ти диви, Степанцю, а вона бриклива! От би таку…

– Був наказ згори її не чіпати, – поспішив остудити запал напарника інший охоронець.

Чолов’яга пирхнув:

– Та кому воно треба?

Гелена змогла видихнути тільки коли він відійшов геть. Вона нахилися і взяла в руки миску. Сіре рідке вариво смерділо гнилою капустою. Гелена гидливо скривилася і поклала миску назад.

– Дарма. Нині більше не дадуть, скорше за все.

Гелена спершу навіть не зрозуміла, що слова були спрямовані до неї.

– Зазвичай наступного дня всі вилизують миски, як пси, – почулося знову після невеликої павзи.

– Я не всі, – врешті тихо відповіла жінка і підійшла до ґрат.

Голос лунав із камери ліворуч, через стіну. Тихий, спокійний.

– Більшість так думає спочатку. Проте минає день, тиждень… Потім фізичний час зникає. Залишається тільки безкінечна ніч.

– А ти?.. Ти вже так не думаєш? – Гелена наблизилася до стіни, з-за якої лунав голос.

Тиша.

– Давно ти тут?

– Я втратив лік.

– За що тебе посадили?

– Став незручний. Забагато говорив.

«Як і я», – пронеслося в голові жінки.

– То ти такий чесний?

– Принаймні я не брешу самому собі.

Гелена сіла, спершись на стіну.

– Я нічого не зробила.

– Їм байдуже. Вони зроблять все, аби ти почала сумніватися у власній правоті. Щоб забула, хто ти насправді…

– Я пам’ятаю, хто я! – вперто мовила Гелена, проте всередині щось тенькнуло.

– Поки що.

– А ти пам’ятаєш, хто ти?

Короткий сміх. Гелена вловила у ньому щось таке, від чого стиснулося серце.

– Вже немає значення, ким я був. Ким є. Єдине, на що я можу вплинути, – це те, ким я буду у власних очах, стоячи на ешафоті перед лицем наглої смерти.

– Тобі страшно? – хрипло спитала Гелена.

– Було, – відповів «сусід» після хвилини мовчання. – Але тепер мені цікаво…

– Що цікаво?

– Чи залишуся я собою до кінця. Мало хто витримує і зостається при своєму розумі.

Гелена лише хотіла запитати, що той має на увазі, як вхідні двері в’язниці знову відчинилися і підземелля розірвали крики. Пронизливі, вони відбивалися луною від холодного каменю стін, змушували Гелену закривати вуха долонями. Бідолаха, якого гнали вперед охоронці, ледь тягнув ноги. Його обличчя було повністю закривавленим, тюремна сорочка – розірвана на шмаття. У тьмяному світлі свічок спина нещасного блищала від крові, яка лилася з ран.

Чи не вперше Гелена злякалася. Вона кинулася до протилежної від ґрат стіни, не відводячи переляканого погляду від чоловіка. Охоронець відчинив двері навпроти її камери і грубо штовхнув в’язня. Той різко влетів у стіну головою і безвільно опустився на землю. Крики стихли.