Розділ 7

Частина 1

Холод проймав до кісток. Скупе освітлення ніби знущалося над нею, осяваючи змучені обличчя довкола, проте не даруючи тепла.

Сімнадцять днів ув’язнення. Сімнадцять довгих ночей без зв’язку зі світом. Цей підвал став справжньою в’язницею для тих, хто потрапив туди. Здавалося, що виходу нема.

– Будеш крекер?

Ліза простягнула Софії сухий тоненький прямокутник.

– Він солений. Від нього ще більше захочеться пити, – дівчина облизала потріскані губи.

***

– Будеш крекер?

Софія довго дивилася на печиво в руках Остапа і не бачила його. Спогади яскравим спалахом увірвалися в її втомлену свідомість. Вона ніколи й нікому не розповідала про те, що трапилося в Сумах. І не була впевнена, що колись зможе переступити той поріг пам’яті.

– Будеш? Чи мені їсти?

Дівчина здригнулася.

– Ні, дякую. Я не люблю крекери.

Минула доба, відколи Остап «поселився» в неї. Хлопець швидко прийшов до тями і навіть почав освоюватися. Софія постелила йому на диванчику в кухні.

Зранку вона прокинулася від запаху смаженої яєчні та сосисок. Як виявилося, Остап вмів готувати.

– У нас багатодітна родина, – усміхнувся одногрупник, намащуючи тост сливовим повидлом. Я найстарший. Ще є чотири сестри і братик.

– Ого! – не втрималася Софія. – Я й не знала…

– Бо ти не питала.

Щось тенькнуло в шлунку. Софія розуміла, що то був камінь в її город. Вона настільки була зайнята власними проблемами, що не помічала нічого довкола. Не цікавилася іншими людьми. Не знала імен більшості своїх одногрупників.

– Вибач.

– Все гаразд. Ти й не зобов’язана питати.

Мовчанка тривала хвилину, проте Софія встигла проклясти себе та свій егоїзм. Врешті вона доїла і винувато всміхнулася.

– Я зроблю нам чаю.

Дівчина кинулася витягати чашки.

– То як ти себе почуваєш? Що пам’ятаєш?

Остап раптом відклав виделку і задумався.

– Я чітко пам’ятаю момент, коли стояв на вулиці з тобою.

– А що було перед тим?

– Тиша.

Чайна ложка билася об стінки чашки. Софія збуджено колотила чай.

– Мені здавалося, що я спав. Знаєш, щось середнє між сном та реальністю. Добре, що нині п’ятниця. Можна відпочити.

– Вівторок.

– Що? – Остап різко глянув на Софію.

– Сьогодні вівторок, – відповіла та, не відводячи від одногрупника очей.

Хлопець здивовано роззявив рота.

– Але як?.. А пари?

– Востаннє я бачила тебе в універі в четвер минулого тижня.

Остап різко підвівся.

– То я захворів, чи що? Я нічого не пам’ятаю! – він кинувся до Софії, хотів схопити її за руки, проте зупинився. – А Плінтус? Я ж мав здати йому план!

Софія хмикнула і простягнула юнаку чашку з чаєм.

– Думаю, ти такий не один. Сядь, я розповім.

Хлопець послухав її, проте продовжував нервово соватися на стільці.

– Спочатку я не звертала уваги на те, що відбувалося довкола, – повільно почала Софія, гріючи руки до свого горнятка з чаєм. – Сам розумієш, курсова, ті всі бюрократичні приколи, дозволи від мерії, тяганина з Плінтусом… Менше з тим. У місті щось не так. Люди не такі.

Вона замовкла. Дівчина не знала, як пояснити свої відчуття та спостереження за останній тиждень. Остап насупив брови.

– Вірус якийсь чи що? Корона дубль два?

– Не те. Люди дивно себе поводять, – Софія сіла навпроти одногрупника. – Вони як сонні мухи. І чим ближче до центру, тим сильніше це проявляється.

– Може русня якусь хімічну зброю застосувала? – звів брови вверх Остап.

– Якби це було так, то дія отрути розповсюдилася б на ціле місто.

– А ти як? Тобі теж здається, ніби ти вві сні?

Софії здалося, що її вдарили по голові. А й справді, як вона? Дівчина за кілька секунд пригадала свій стан протягом останніх днів, але не побачила радикальних змін між тим, як почувала себе вдома та в центрі міста.

– Та ні, нічого такого.

– То що мені робити? Дякую, що пустила до себе, але я не можу зловживати твоєю гостинністю.

– Тобі не можна повертатися в гуртожиток, – твердо відповіла Софія. – Я тебе ледь витягнула звідти.

– Але мені потрібен одяг. І мої речі, конспекти… – Остап вдав, що його засмутили слова дівчини, проте актор із нього був нікудишній.

– Побудеш у мене певний час. Будеш… їсти готувати, – Софія спробувала всміхнутися. – Поки ми не розберемося, що коїться. Я зараз піду в універ, розвідаю ситуацію. Будь на зв’язку. Потім зайду до тебе в гуртожиток.