-

Частина 2

Садиба Грабовецьких знаходилася у західній частині міста. Кам’яна двоповерхова будівля ховалася у буйній зелені вкінці вулиці. Ковані ворота зі скрипом відчинилися, коли Гелена ступила у двір. Погляд жінки одразу впав на різноманіття квітів, які росли вздовж брукованої стежки до входу в будинок. Гелена добре зналася на рослинах, проте деякі квіти були навіть їй незнайомі. Хоча торговка одразу впізнала серед них свої улюблені – жасмин. Великі, доглянуті кущі з білим цвітом затьмарювали собою навіть величаві троянди. Гелена легко торкнулася рукою ніжних пелюсток. Колись у її крихітному садку ріс один-єдиний невеликий кущ жасмину. Юра посадив його у рік їхнього весілля. Проте після смерті коханого він засох. Молода вдова спершу того не помітила, поки одного ранку, вийшовши з хати, її темні заплакані очі не спинилися на пожовтілому сухому стеблі.

– Пані Гелено?

Жінка здригнулася. На порозі стояла служниця і прискіпливо оглядала з ніг до голови худорляву торговку.

– Добридень! – коротко кивнула Гелена. – Мене просили прийти.

– Пан Грабовецький чекає вас!

Запах полірованого дерева та воску в’ївся в стіни та дорогі килими. Напівтемний передпокій дихав тишею та сонливістю. Покоївка провела Гелену крізь двері з важкими вишневими шторами до вітальні.

Пан Антоній Грабовецький стояв біля каміну. Він не одразу повернуся, продовжуючи стояти і гріти руки біля вогню.

– Ви швидко прийшли. Дорога розмокла після затяжних дощів. Мабуть, важко добиратися з передмістя.

Не дочекавшись відповіді, він врешті повернувся до жінки. Гелена стояла на порозі, трохи опустивши голову. Вона дивилася на судового представника з-під лоба. В її темних очах відблискувало полум’я. Світла шкіра разюче контрастувала з чорним волоссям та яскравими від природи вустами. Саме це привернуло увагу Грабовецького ще кілька років тому, коли він вперше побачив її на площі Ринок.

– Можна глянути на вашу дружину? – рівним голосом запитала Гелена.

Грабовецький раптом заметушився. Він в два кроки підскочив до жінки, галантно вказавши рукою на двері.

– Після вас!

Гелена підіймалася сходами на другий поверх. Вона відчувала пронизуючий погляд пана Грабовецького на своїй спині і трохи нижче поясу. Її пишна спідниця та довга шаль не рятували від хтивих думок чоловіка. Зазвичай жінка не реагувала на подібне, проте зараз її тривожило те, що в разі чого тут нікому було б допомогти або заступитися за неї.

У приватних покоях пані Грабовецької було душно. У повітрі витав запах ліків, солодкуватих настоянок та чогось гіркого – чи то полину, чи то згаслої молодості пані Ельжбети. Чоловік давно не навідувався до неї. Якби не раптова хвороба, їхні зустрічі залишилися б на рівні офіційних прийомів.

Погляд Гелени одразу впав на щільно закриті шторами вікна.

– Чому кімнату не провітрюють? – брови жінки зійшлися на тонкому переніссі.

– Так хіба ж можна? – спокійним тоном, схожим на мед, запитав Антоній.

– Треба, – різко кинула Гелена, підходячи до хворої. – Ви маринуєте хворобу в її тілі.

Ельжбета лежала горілиць. Її руде волосся, кольору вицвілого листя, розметалося по шовкових подушках. Обличчя було бліде, неспокійне. На чолі – краплі поту. «Як у пані Єви», – промайнуло в голові Гелени.

Жінка торкнулася чола хворої, потім знайшла на тонкому зап’ясті ледь відчутний пульс.

– Скільки часу її вже лихоманить?

– Тиждень, – неуважно відповів Грабовецький, не підходячи ближче.

Гелена зітхнула і рвучко відкинула товсту ковдру. Постіль була волога від поту. Сорочка прилипла до худорлявого тіла, від якого аж пашіло жаром.

– Ви мене чуєте? – Гелена схилилася над Ельжбетою, ловлячи кожен її подих.

Та щось пробурмотіла, не розплющуючи очей. Її губи були потріскані та сухі. Торговка кинула погляд на столик біля ліжка, шукаючи воду, і побачила невелику темну баночку.

– Мірабіліс ялапа, – прочитала жінка, взявши її в руку. – Це не можна давати! Воно ще більше ослабить вашу дружину.

– Вчора їй було краще, – врешті Грабовецький зробив крок уперед. – Пан доктор день перед тим пускав кров. У неї навіть лихоманка зникла.

Гелена дратівливо цмокнула язиком і випросталася. Її гнівний погляд вперся в самовпевненого чиновника.

– Ви її вбиваєте!

Антоній Грабовецький раптом схопив її за руку і притягнув до себе.

– Попрошу добирати слова, пані Звізченська! Надто гучні звинувачення вилітають з ваших п’янких вуст.

– Ви закликали мене, аби я допомогла вашій дружині! – Гелена вирвала руку. – Ваш пан доктор вичавлює останні соки з неї!

Жінка кинулася до вікна і почала розсувати штори.

– Натомість їй потрібне сонце, свіже повітря! Скажіть служниці змінити постіль, перевдягнути пані Ельжбету в чистий одяг.

Гелена повернулася до ліжка хворої, не звертаючи уваги на здивованого Грабовецького. Той мить постояв, а тоді вийшов. Руки Гелени дрібно тремтіли. Вона не часто мала справу з можновладцями, уникаючи будь-яких контактів із ними. Жінка не була впевнена, що мала право говорити таким тоном із самим паном судовим повноважним, проте її завданням було допомогти. Інакше вона не вміла.