РОЗДІЛ 6

Частина 1

Остап зник. Хлопець не виходив на зв’язок третій день. Врешті Софія не витримала і вирішила навідатися до нього сама.

Той жив у гуртожитку неподалік університету. Пари останнім часом були надто нудні та монотонні, а голоси викладачів – тихими та байдужими. Софія навіть пересіла на перший ряд, аби краще їх чути, проте це мало чим допомагало.

По обіді вона постукала в двері кімнати 404.

– Остапе, ти вдома?

Після марних спроб достукатися, дівчина натиснула на клямку дверей – і ті зі скрипом відчинилися. У ніс одразу вдарив запах затхлого сміття та прокислого супу. Софія повільно зайшла всередину, затуляючи носа рукавом. У крихітній кімнатці панувала напівтемрява. Проте на вузькому ліжку під стіною хтось лежав. Дівчина боязко підійшла і повільно нахилилася вперед. Там, на зім’ятому простирадлі, у купі з ковдри та подушок лежав Остап. Софія ввімкнула світло і повернулася до друга. Хлопець не рухався, проте очі його були розплющені.

– Остапе, що з тобою? – дівчина вклякла перед ним на коліна, стривожено дивлячись на юнака.

Той мав вкрай зморений вигляд. Волосся розкуйовдилося, прилипло до чола. Губи пересохли, а очі були червоні, ніби він не спав кілька ночей. Софія підвелася і почала шукати чисту чашку та пляшку води. З-під крана текла іржава та хлорована, тому її ніхто не використовував для пиття.

– Ну й безлад у тебе! – дівчина намагалася говорити спокійно, проте тривога всередині неї наростала. – Ти чому не ходиш на пари? Я телефонувала тобі мільйон разів… Стільки лекцій пропустив! А дипломна? Ти хоч починав її писати?

Софія відчинила дверцята невеличкого холодильника, проте той був порожній, не враховуючи пів пачки кетчупу та зогнилий лимон.

– Як так можна жити? – дівчина врешті покинула марні спроби знайти бодай щось їстівне і повернулася до Остапа.

Хлопець не помічав її присутності. Тоді вона знову присіла біля нього і торкнулася його обличчя. Остап кліпнув, потім – ще раз. Він повільно перевів погляд на одногрупницю і на мить його зіниці розширилися.

– Ти чуєш мене? – зраділа дівчина.

Вона обережно допомогла йому сісти.

– Остапчику, тобі погано? Ти захворів? – Софія гладила його по голові, ніби малу дитину.

Той не відповів, продовжуючи дивитися на дівчину.

– Я придумала! – підстрибнула Софія. – Ходімо до мене. Ти ж не був у мене в гостях ще, правда? – вона погладжувала юнака по плечі. – От і видалася нагода…

На диво, Остап її послухав. Він підвівся, продовжуючи свердлити дівчину поглядом, проте на його обличчі не побільшало емоцій. Хлопець, швидше, здавався безпритульним псом – безкінечно відданим своїй рятівниці.

Софія взяла його за руку і поволі повела за собою. Вони минули напівтемні, обшарпані коридори гуртожитка, вийшли з двору і попрямували в інший бік від центру, до будинку Софії. Ноги юнака плуталися, він човгав, як дідуган. Софія намагалася його притримувати, та кілька разів вони мало не впали.

– Що ж ти такий важкий, – крехтіла дівчина, підтримуючи довгов’язого юнака. – Зараз, зараз буде краще… Потерпи.

Софія мала рацію. Віддаляючись від центру, вона помічала зміни довкола. Небо ставало яснішим, люди – живішими. Знову чулися голоси, навіть – сміх.

– Чекай…

Спочатку Софія не зрозуміла, що то були слова Остапа, поки він не зупинився. Дівчина вражено глянула на нього.

– Ти говориш?

Юнак ледь похитувався, проте вже значно впевненіше стояв на ногах. Його шкіра набула звичного відтінку, а очі проясніли.

– Що ми тут робимо? Як я сюди потрапив?

Софія знову схопила його за руку. Цього разу Остав усвідомив це і отетеріло глянув на дівчину.

– Я все тобі поясню. Потім… Нам треба йти.

– Куди?

– До мене додому.

Одногрупник одразу повеселішав.

– Ого!

Софія закотила очі, але не відповіла. Взяла його за руку і потягнула за собою. Дівчина відчула тепло його долоні, живої людини, а не тієї порожньої оболонки, яку вона побачила у гуртожитку пів години тому.

– Ходімо. Вдома поговоримо.