-

Частина друга

На площі Ринок було людно та гамірно. Торговці заманювали потенційних покупців низькими цінами та рідкісними товарами. На базарі Станиславова початку 18 століття і справді можна було знайти будь-що: від звичайних повсякденних товарів на кшталт продуктів, глиняного посуду, плетених з лози кошиків, худоби до турецьких прянощів, тканини, кави та німецької порцеляни фабрики Майсен. Охочих порозглядати прилавки та вітрини крамниць було чимало. Поважні пані разом зі своїми компаньйонками та служницями ходили рядами, гордовито гойдаючи в такт власним крокам пишними спідницями сукенок. Хитрі злодюжки, а то переважно було хлопчаки до дванадцяти років, то й діло намагалися поцупити важкий капшук, набитий золотом, із поясів багатіїв. Один із них був спійманий на гарячому. Він отримав під зад від товстого лисого купця і, заскавчавши, ніби побите цуценя, сховався під прилавок пекаря. Там йому все ж усміхнулася вдача. Червонощокий пекар зжалився і кинув йому окраєць черствого хліба. Хлопча радісно всміхнулося і затаїлось під столом, спостерігаючи за псом, який навпроти вилизував калюжу під прилавком м’ясника.

Гелена стояла за своїм скромним столом і думала про те, що її борг перед Лейбою зростав. Торг нині не йшов, а старий жид хоча й не впоминав їй за оренду і сировину, яку постачав їй, проте совість жінки гризла її. Вона розуміла, що доброти і турботи Лейби вистачить не на довго. Скоро він попросить заплатити, якщо не грошима, то чимось іншим.

– Мило лавандове є?

Гелена здригнулася. Перед нею стояла молода, років двадцяти, панна. Вона обмахувалася віялом, хоча надворі було прохолодно. Її рука у білій рукавичці тремтіла, а на чолі виступили краплини поту.

– Так, авжеж! – торговка швидко схопила зі столика брусок світло-фіолетового мила і піднесла тій.

– Не чую нічого, – скривилася панянка, підносячи мило до самого носа. – Що ти продаєш?!

– Та воно пахне, пані… – хотіла заперечити Гелена, проте багатійка кинула на неї погляд, сповнений презирства та відрази.

– Ти! Безрідна жебрачка! Хочеш мені сказати, що я не розуміюся у пахощах?!

Гелена зблідла, проте погляду від панночки не відвела. Навпаки – її темно-карі очі стали чорними, як ніч.

– Прошу вибачення, пані, але мило має запах. Я би вам радила…

– Кому потрібні твої поради, селючко?! – ще більше розлютилася панянка.

На її обличчі з’явилися червоні плями, зі світлих очей бризнули сльози люті.

– Ти знаєш, хто я? Хто мій тато? – тупотіла вона ніжкою. – Сам Ґотфрід Рудницький, присяжний засідатель! Одне моє слово – і тебе тут завтра не буде!

На крик зійшлися люди. Лейба вискочив зі своєї лавки і став на порозі, занепокоєно прислухаючись. Юрбою прокотилася хвиля перешіптувань.

– Добре пані каже, що воно не пахне… Воно смердить, як дідько, те її мило! – прошамкала беззубим ротом торговка Зеня, яка продавала городину. 

– Ото невістка раз вирішила помитися за ціле літо, то як скидало її чиряками потім! До Різдва не могла оправитися! – підтримала її полячка Нуська, знана в місті брехуха та пліткарка.

За їхніми спинами пронеслося хихотіння. Воно нагадувало сміх гієн, які внюхали кров. Гелена все чула, проте мовчала. Подібні ситуації траплялися мало не щодня. Усім не вгодиш – за цим правилом вона і намагалася жити. Та знавіснілу панночку було не зупинити. Вона раптом почала змітати з прилавку товар та зривати скатертину.

– Побачиш… у мене… як огризатися!.. – ричала багатійка, розкидаючи масло, пляшечки з запашною олією і пучки зілля. Повітря наповнилося різким запахом різнотрав’я.

Служниця спробувала спам’ятати свою пані, проте та грубо відштовхнула її.

– Не чіпай! – заверещала панночка і знову повернулася до торговки. – Чого стоїш? Збирай свою відьомську погань! Хочеш людей потравити?!

Роззяви одразу почали закривати носи руками та морщитися, проте ніхто не йшов геть. Вони прагнули видовища.

Гелена ж не рухалася. Вона стояла, опустивши руки, і мовчки дивилася як білосніжне полотно, обшите по краях мереживом, сповзало з дерев’яного прилавка на бруківку. То був подарунок покійного чоловіка на їхнє весілля. Найдорожче, що залишилося від нього. Жирні сліди від ароматичних олій змішалися в одну велику пляму на скатертині. Гелена не була впевнена, що їй вдасться її відіпрати.

– Що тут відбувається? – враз глибокий твердий голос розірвав нудотну пелену.

Натовп розступився і до столу, опираючись на тростину, підійшов чоловік у темному камзолі з золотими ґудзиками – судовий повноважний представник Антоній Грабовецький. Його погляд ковзнув по перевернутому столу, уламках скла та шматках мила. Потім чиновник глянув на струнку постать торговки. Лейбі здалося, що очі того затрималися на красивій вдові трохи довше, аніж то було потрібно.

– Пані Єво? – зрештою Грабовецький звернув свою увагу на панянку, груди якої здіймалися у гніві. – Що сталося?

– Вона! – багатійка вказала пальцем на Гелену. – Мене обізвала! Сказала, що я… не чую запахів!

– Любонько, – чоловік галантно підхопив пані Єву під лікоть. – Хіба такі дурниці вартують ваших нервів? Не беріть того до своєї світлої голівоньки. До речі, як ваш таточко? Якось завітаю на гостину.