РОЗДІЛ 5

Частина 1

Зранку зателефонувала мама з Німеччини. Софія якраз намагалася відіпрати пляму з улюбленого худі. Електрику знову відключили, тому довелося прати у мисці.

– Доча, ти как?

– Все гаразд, мамо! – витираючи піт із чола, відповіла дівчина. – А ви як?

– Харашо. Ідьом за пакупкамі. Тєбє что-та пєрєдать?

– Та ні, дякую. У мене все є.

Мама заохала на тому кінці дроту.

– Так спіна баліт с утра. Плоха спала. А ти? Как учьоба?

Софія вирішила не турбувати її і не зізналася, що не спала цілу ніч через кляті шахеди.

– У мене все добре, матусю. Все, як завжди. Пари, потім йду у підземелля досліджувати. Ввечері намагаюся писати дипломну.

Мама невдоволено пирхнула:

– А я сматрю, ти савсєм бандеравкой стала. Так на украінскам щєбєчєш!

Софія стиснула рукою телефон.

– Та вже, яка є. Добре, мушу бігти. Пізніше напишу.

Очі защипало і дівчина зі злістю почала терти пляму на худі, поки не зойкнула від болю. Сама того не помітивши, вона до крові стерла шкіру на пальцях. Кинувши худі у миску, вона витерла руки і пішла у спальню по крем.

Стосунки з мамою були важкими. Та виїхала закордон ще на початку березня, 2022 року. Пропонувала Лізі, старшій донці, яка на той момент була вагітна, їхати з нею. Софії не пропонувала нічого, бо знала, що дівчина відмовиться. Врешті мама поїхала одна, залишивши обох доньок в Україні.

***

Через пів години вийшла з дому. У дворі на дитячому майданчику зустріла сусідку Мар’яну з першого поверху. Та сиділа на лавці, спостерігаючи за сином, який безтурботно бавився у пісочниці. Вони привіталися і Софія нерішуче зупинилася.

– Мар’ясю, ти не помічала нічого дивно в центрі останнім часом?

Молода жінка засміялася:

– Та я вже й не пригадаю, коли там була востаннє! Малий два тижні кашляв, то ми сиділи вдома. А що таке?

– То я так просто запитала.

– А, ясно… Синку, викинь каку з рота! – прикрикнула на малого Мар’яна. Той якраз облизував порожню обгортку від чипсів, яку хтось не спромігся донести до смітника. – А як у тебе справи? Гризеш граніт науки?

– Гризу, – кивнула Софія.

Не отримавши тієї інформації, на яку сподівалася, дівчина впіймала маршрутку і вирушила у центр міста.

Вона накинула капюшон на голову, ховаючись, ніби черепаха у панцир. Спробувала абстрагуватися від зовнішнього світу і просто спостерігати. Спочатку, як зазвичай, нічого підозрілого. Автобус був майже порожній. Пасажири заходили, оплачували проїзд і займали своє місце. Хтось перемовлявся, бажали водію «Доброго дня» та «Щасливої дороги». Проте вже на зупинці біля універу якійсь бабуленції не сподобалося рожеве волосся в однієї з пасажирок і старенька почала відчитувати незнайомку. Виявилося, що рожевоволоска теж мала добре підвішеного язика.

– Ти з цирку втекла, чи що? – скрививши тонкі поморщені губи, буркнула пенсіонерка. – За моєї молодості таке з хати не випускали!

– Ну, вас все ж випустили? – огризнулася дівчина.

– Хамка! – верескнула бабця.

– Від хамки чую!

– Ох, ти ж гнидо фарбована! – стару аж затрусило від злості. – Ніякої поваги до старших! Та в мій час…

– У ваш час динозаври були при владі, – не здавалася рожевоволоска. – І мавпи на фірах їздили. Отам вам якраз і місце!

– Ой, ти ж падлюко! – пенсіонерка замахнулася на дівчину сумкою.

– Лише спробуй! І тебе не те, що виведуть за руку, а винесуть вперед ногами! – та зірвалася з місця і, грубо штовхнувши бабцю у плече, від чого та почала кричати на весь автобус, пройшла ближче до дверей. – Пане водію, станьте, будь ласка!

Автобус зупинився і дівчина вискочила у напіввідчинені двері.

– ПублІка! – не вгавала літня пані, бризкаючи слиною крізь вставні зуби. – Таке нагле, невиховане!

– Та замовкніть ви нарешті! – не стримався грізний дядько у гумових чоботях та зі спінінгом у руці. – Вона вже вийшла геть, а ви досі клянете! Старша жінка, не соромно?

Бабуленція різко змінила вектор напрямку.

– А ти ще її захищати будеш?! – очі за товстими скельцями окулярів хижо звузилися.

– Досить! – заволав водій. – Ще одне слово – і підете пішки аж на Каскад!

Це змусило пенсіонерку врешті замовкнути. Вона ще кілька хвилин щось невдоволено бурмотіла під носа, але ближче до центру замовкла.

Софія прислухалася. Якщо ще недавно автобус був переповнений розмовами та криками, то враз усе затихнуло. Дівчина навіть зняла капюшон, аби краще усвідомити те, що відбувалося. Пасажири більше не перемовлялися. Здавалося, вони взагалі не помічали нічого довкола. Софія порівняла їх із сомнамбулами. Порожні затуманені погляди, опущені плечі та вмить посірілі обличчя – щось різко змусило їх змінитися, ніби висмоктавши з їхніх тіл душі.