-

Частина 2

Аромат жасмину не встиг розвіятися у повітрі, коли міський гамір торгової площі початку 18 століття зник і через мить постав знову перед очима Софії, проте у сучасному її вигляді.

Дівчина сиділа перед ратушою на лавці зі щоденником пані Звізченської у руках і важко дихала. Вона досі не могла оговтатися від усвідомлення того, який скарб тримала у руках. Знову сяйнула думка розповісти про знахідку бодай комусь. Найкраще – Остапу. Софія намагалася зателефонувати одногрупнику, але зв’язку не було. Вона швидко набрала повідомлення: «Де ти? Треба поговорити!»

Дівчина глянула на годинник. Чому його ніхто не відремонтує? Світлі брови Софії зійшлися на переніссі, коли вона зрозуміла, що стрілки на старому циферблаті почали рухатися швидше, аніж то було ще кілька днів тому. Небо над центральною частиною міста було важке. Над самою ратушою клубочилися чорні хмари, пронизані блискавками. Вони згущувалися у дивному вихорі, який, здавалося, хотів ухопити шпиль вежі і затягнути всю будівлю в інший вимір.

 У своїх спогадах Софія знову повернулася на початок весни, 2022 року. Тоді земля здригалася так само, а на будинках з’являлися тріщини-змії, які розповзалися в різні боки. Дівчина нервово трясла ногою, закусивши губу. Люди довкола ніби не помічали того, що відбувалося. Вони пересікали головну площу, повністю занурені у власні проблеми. Принаймні так пояснювала собі їхню поведінку Софія. Вона уважніше подивилася перехожих. Ті рухалися у звичному для себе темпі, але щось все одно було не так. Їхні плечі були опущені, очі – порожні. Якась жінка зашпорталася на рівному місці, проте навіть не зойкнула, байдуже продовживши свій шлях.

Дівчині знадобилося кілька хвилин, аби врешті моторошне усвідомлення пройшлося тисячами голок по її спині: тиша. Жоден із них не розмовляв. Реальність здавалася викривленою. Софія прислухалася: людські голоси було чутно, проте віддалено, поза межами центральних вулиць. На самій площі Ринок стояла тиша. Дівчина різко зірвалася з лавки. Вона намагалася вловити хоч якийсь голос, шепіт, сварку – все було марно. Площа ніби оніміла. Софія намагалася тримати себе у руках, проте паніка наростала, ніби снігова лавина. Вона давила на вуха, стискала скроні, підступаючи каменем до горла. Дівчина притиснула руки до грудей разом зі старим щоденником, намагаючись опанувати себе, коли раптом щось змінилося. Спочатку Софія не зрозуміла, що то було, але потім раптове полегшення дало сигнал розслаблення ще до того, як той дістався мозку:

– Панно, ви мене чуєте?

Голос! Софія швидко обернулася на звук. Перед нею стояв уже знайомий їй незнайомець, якого вона зустріла на галереї ратуші тиждень тому.

– Ви говорите! – радісно крикнула дівчина, мало не кинувшись йому в обійми.

Чоловік усміхнувся в свої світлі вуса.

– Давно мені так ніхто не тішився.

Софія знітилася. Вона зрозуміла, що її реакція була надто бурхливою.

– Вибачте, я…

– Не треба вибачень. Ви потішили мене. Я вельми вдячним вам за це.

Чоловік галантно схилив голову. Цього разу Софія не прийняла його за дивака. Хоча може на неї так вплинула дивна ситуація в місті та брак спілкування останніми днями.

– Ви досі тут, – мовила дівчина. – Гостюєте в когось?

– Ну, не в когось конкретного, – чоловік жестом запросив її присісти на лавку. – Я, радше, мандрую місцями, а не домами. Всюди знаходжу притулок на коротку мить.

– Цікава думка, – Софія знову відчула, що всміхається.

Давно з нею подібного не було. Він сидів так близько, що дівчина встигла зафіксувати лише його очі – теплі, глибокі, кольору вицвілих каштанів, але зі світлом, яке огортало її, ніби теплою ковдрою. Волосся чоловіка було рудувате, скуйовджене вітром. Загалом незнайомець викликав у неї незрозумілу довіру й ностальгію, якої Софія не могла пояснити. Вбрання – не з цього часу, і водночас ніби зовсім звичайне.

– Я не спитала, як вас звати.

– То моя неуважність, – чоловік поклав руку на груди, ніби вибачаючись. – Мирон. Так кликала мене матінка.

– Мирон… Гарне ім’я. Зараз так не називають. А я…

– Софія.

Дівчина здивувалася:

– Звідки ви знаєте?

– Чув, – просто відповів Мирон.

Софія знічено опустила очі. Чоловік викликав у неї дивні відчуття. Щось на кшталт сором’язливості, невпевненості та метеликів у животі. «Що зі мною? – думала вона. – Я ж його зовсім не знаю! Соню, зберися!»

Врешті вона прокашлялася і випрямилася.

– Ви не помітили нічого дивного останнім часом? – насмілилася запитати.

– Життя взагалі дивне, – тихо відповів чоловік, дивлячись кудись вперед. – Часто мені здавалося, що я прокинувся не там. Сів не на той потяг. Говорив те, чого не можна було казати. Здавалося, що треба було жити інакше. Дихати інакше… Але ж серце, воно виривалося з грудей! Розумієте?

Софія сиділа, не відводячи погляду від Мирона. За інших обставин вона б сприйняла чоловіка за місцевого божевільного і втекла, натомість дівчина мовчки кивнула, не в силі підібрати слів для відповіді.

– Хіба кожен не носить свою дивність у собі? Свою інакшість? – у голосі Мирона пролунала гіркота.